В маєтку пахло французькими парфумами і відсутністю любові. Маленька Соломія знала лише одні по-справжньому теплі руки руки домогосподарки Ганни. Та одного разу з сейфу зникли гроші, і ті руки щезли з її життя назавжди. Минуло двадцять років. Тепер Соломія стояла на чужому порозі з дитиною на руках і правдою, що палала у горлі…
***
Тісто пахло домом.
Не тим будинком із мармуровими сходами та триярусною кришталевою люстрою в центрі Львова, де Соломія провела дитинство. А справжнім. Домом, який вона вигадала собі сама, сидячи на табуреті великої сільської кухні й дивлячись, як Ганнині руки, потріскані від води, місили мяке тісто.
А чому тісто живе? питала пятирічна Соломія.
Бо воно дихає, відповідала Ганна, не відриваючись від роботи. Бачиш, як пузириться? Тішиться, що скоро піде у піч. Дивно, правда? Радіти вогню.
Тоді Соломія не розуміла. Тепер розуміла.
Вона стояла на узбіччі старої засніженої сільської дороги, міцно обіймаючи чотирирічного Матвійка. Автобус уже поїхав, висадивши їх посеред сірих лютневих сутінків, а довкола була тільки тиша от та особлива сільська тиша, де чути, як рипить сніг під ногами за три двори від тебе.
Матвійко не плакав. Він взагалі розучився плакати за останні пів року. Лишень дивився на неї серйозними темними очима, і Соломію щоразу пробирало до дрожі: очі Славка. Підборіддя його. Те мовчання, за яким завше щось ховалося.
Не думати про нього. Не зараз.
Мамо, холодно.
Знаю, малий. Зараз знайдемо, куди піти.
Вона не знала адреси. Навіть не була певна чи Ганна ще жива, минуло ж двадцять років. У памяті лишилось лише: село Соснівка, Львівська область. Запах того тіста. І тепло тих рук, які єдині колись глади́ли її по голові просто так, без причини.
Шлях вів повз похилені плоти, темні вікна. Подекуди жовтіло світло слабке, але затишне. Соломія стала біля останньої хати не тому що вибрала, а бо ноги вже не тримали, а Матвійко заснув у неї на руках.
Калитка скрипнула. Дві снігом занесені сходинки. Старі дерев’яні двері, потріскані й облуплені.
Вона постукала.
Тиша.
Потім шарудіння кроків. Скрегіт засуву. І голос хриплий, давно не чутий, але такий, що ледве не вибив подих:
Хто там плутається нічною порою?
Двері поволі відчинилися.
На порозі стояла невисока старенька в теплій кофтині поверх нічної сорочки. Обличчя в зморшках, мов печене яблуко. Але очі ті самі! Вибляклі, світло-сині, живі.
Ганно…
Старенька завмерла. Потроху підняла шорстку, з вузлами пальців, руку й торкнулася Соломіної щоки.
Ісусе, Соломійко? То ти?
У Соломії підкосилися ноги. Стояла, пригортаючи сина, і не могла вимовити ані слова лиш від сліз горіли щоки.
Ганна нічого не питала. Ні “звідки?”, ні “чого?”. Просто зняла своє старе пальто з гвіздка, накинула Соломії на плечі. Потім обережно взяла у неї Матвійка він навіть не зрушив, лише подивився темними очима й пригорнула до грудей.
Ось і вдома ти, ластівко, лагідно сказала вона. Проходь, доню, розігріймося.
***
Двадцять років.
Цього часу досить, щоб збудувати цілу імперію і зруйнувати її. Щоб забути рідну мову. Щоб поховати батьків хоча Соломіїні ще були живі, але стали чужими, наче старі шафи у чужій квартирі.
В дитинстві вона вірила, що їхній дім то увесь світ. Чотири поверхи щастя: вітальня з каміном, батьківський кабінет із запахом тютюну, мамина спальня з оксамитовими шторами. І десь унизу, у півпідвалі кухня. Її місце. Ганнине царство.
Соломійко, не лишайся з нами, дорікали няні й гувернантки. Дітям треба до мами.
Але мама завжди говорила телефоном. То з подругами, то з партнерами, то з коханцями Соломія тоді не розуміла, але відчувала: щось не так, щось у маминому сміху фальшиве. А на кухні було все відверто: тут Ганна вчила її ліпити вареники криві, із начинки, що лізла назовні. Тут вони разом чекали, поки підійде тісто: Тихіше, Соломійко, бо образиться та впаде. Тут, коли вгорі лунали сварки, Ганна садила її до себе на коліна й заспівувала просту народну, майже без слів.
Ганно, а ти моя мама? якось запитала шестирічна Соломія.
Ой, ні, панянко, я служниця.
А чому я тебе більше люблю, ніж маму?
Ганна надовго замовкла, лише гладила Соломію по голівці. Потім тихо на шепіт:
Любов не питає. Вона просто приходить. Ти й маму любиш тільки по-своєму.
Соломія не любила маму. Вже тоді знала це, страшно чітко для дитини. Мама була красива, важлива, купувала їй сукні та возила до Парижа. Але, коли Соломія хворіла, поруч сиділа лиш Ганна, тримаючи жарку руку на чолі.
Потім настав той вечір.
***
Вісімдесят тисяч гривень, почула Соломія за майже причиненими дверима. Із сейфу. Я точно кладу.
Може, витратила й забула? втомлено відповідав батько.
Тарасе!
Голос мами різкий, холодний.
Зрозумів, зрозумів. Хто мав доступ?
Ганна прибирала в кабінеті. Код знала я сама їй сказала.
Пауза. Соломія стискала долоні об стіну. Щось крихке та важливе в душі почало лопатись.
Її мама хвора на рак, сказав батько. Лікування дороге. Просила наперед трохи платити.
Я ж відмовила.
Чому?
Бо вона слугиня, Тарасе! Якщо всім оплачувати мам, тат, братів…
Олено.
Що Олено? Ти ж бачиш: їй потрібні були гроші, в неї був доступ…
Ми не знаємо точно.
Поліцію? Ганьба на все місто? Щоб казали, що в нас крадуть?
Знов мовчанка.
Лізі було девять. Вистачало, аби розуміти, але замало, щоб щось змінити.
Вранці Ганна складала речі.
Соломія, у піжамі з зайчиками, босоніж стояла у відчинених дверях своєї кімнати, спостерігаючи, як Ганна складає свої скромні пожитки: халат, іконку святого Миколая. Лише натомлений спокій на обличчі червоні опухлі очі.
Ганно…
Чом не спиш, доню?
Ти йдеш?
Йду, мала моя. До своєї мами хвора вона.
А як же я?
Ганна стала навколішки, щоб бути на рівні її очей. Запах тіста у неї був завжди, навіть коли нічого не пекла.
Ти виростеш, Соломійко. Станеш чудовою людиною. Може, колись приїдеш до мене в Соснівку памятаєш?
Соснівка.
Розумничка.
Ганна поцілувала її в лоб і пішла.
Двері хруснули. Замок защовкнувся. І запах тіста, тепла, дому зник.
***
Хатка була крихітна.
Одна кімната, пічка у кутку, стіл під клейонкою, дві ліжка за ситцевою шторою. На стіні та сама ікона святого Миколая, закопчена роками.
Ганна клопоталася: гріла чайник, діставала варення з погреба, стелила Матвійкові ліжко.
Сідай, Соломійко. Грітися треба. Потім поговоримо.
Але Соломія не могла сісти. В ній, дочці родини зі Львова, щось давно напружене раптом обірвалось.
Спокій.
Вперше за багато років справжній спокій. Усе настільки природно, ніби так і мало бути.
Ганно, голос здригнувся. Пробач мені.
За що, дитино?
Що не захистила тебе тоді. Що мовчала ці двадцять років
Вона зупинилась. Як сказати?
Матвійко вже спав. Ганна сиділа навпроти, тримаючи чашку з чаєм.
Соломія розповіла.
Про те, як після Ганниної втрати дім остаточно став чужим. Як через два роки мама з татом розлучились, коли виявилося, що бізнес тата суцільна мильна бульбашка, що луснула під час кризи, залишивши їх без квартири, без дачі, без нічого. Мама виїхала до нового чоловіка в Австрію, батько спився і минув, коли Соломії виповнилося двадцять три. Соломія лишилася одна.
А потім був Славко, тихо, дивлячись на стіл. З першого класу його знала. До нас у гості ходив, худенький, кудлатий. Варення завжди з миски тягав.
Ганна посміхнулася.
Памятаю шибеника.
Я думала нарешті, сімя. Справжня. А виявилося… Він гравець, у карти, автомати, скрізь. Я й гадки не мала. Ховав від мене. Коли все виплило вже було пізно. Борги. Колектори. Матвійко…
В печі тріщали дрова. Лампадка перед іконою кидала тінь на стіну.
Коли сказала, що подаю на розлучення, він… Соломія ковтнула. Він вирішив зізнатися. Думав пробачу. Що я оціню чесність.
В чому зізнатися, дівчинко?
Соломія підвела погляд.
То він тоді вкрав. Оті гроші. З сейфа. Код підгледів, коли гостював. Йому треба було… я вже й не памятаю на що. На гру. А винну зробили тебе.
Тиша.
Ганна сиділа нерухомо. Лише руки, що стискали чашку, побіліли.
Ганно, вибач. Якщо зможеш Тиждень, як узнала. Я я не знала
Тихо.
Ганна повільно підійшла, стала навколішки прожогом у суглобах щоб бути поруч.
Дитино. Ти тут чого винна?
Але ж твоя мама… Тобі треба були гроші
Мама померла через рік. Світла їй память. Ганна перехрестилася. А я? Живу. Огород маю, кізку, сусіди добрі. Не треба мені багато.
Тебе ж вигнали, як злодійку.
Хіба не веде Господь через неправду до правди? Якби не прогнали не побула б із мамою останній рік. А так рік поруч. Найдорожчий рік.
Соломія мовчала. У грудях усе змішалося сором, біль, любов, вдячність.
Злилася я? Та звісно. Було образливо аж кістки боліли. Я ж і копійки не вкрала за все життя. А тоді як остання крадійка. Але минуло. Не відразу роки пройшли, а потім відпустило. Бо коли носиш образу вона тебе й точить. А я жити хотіла.
Взяла Соломієві руки у свої холодні, шорсткі, натруджені.
Приїхала ти. З синочком. До мене, баби, в цю халупу. Памятала, значить. Любила. А це набагато більше за будь-яку сейфову купу.
Соломія розридалась не так, як дорослі, а по-дитячому, у плече худенької Ганни.
***
Вранці Соломію розбудив запах.
Тісто.
Вона відкрила очі. Поряд сопів Матвійко, розкинувши руки. За ситцевою завісою возилася Ганна.
Ганно?
Прокинулася? Вставай, пиріжки холонуть.
Пиріжки.
Соломія, немов уві сні, вийшла в кухню. На старій газеті румяні, трохи криві, як у дитинстві. І пахли… домом.
Я думала, Ганна налила їй чаю в тріснуту чашку, у райцентрі у бібліотеці помічниця потрібна. Зарплата невелика, але витрат тут мало. Матвійка в садок там Марія Іванівна керує, добра жінка. А далі побачимо.
Говорила це так звично, спокійно, наче усе вже сталося.
Ганно, Соломія розгубилася. Я ж… я тобі ніхто. Стільки років. Чому ти мене…
Чому що?
Чому так прийняла? Без питань?
Ганна подивилася тим самим поглядом, що з дитинства. Світлим, мудрим, добрим.
А пам’ятаєш, ти питала мене чому тісто живе?
Бо дихає.
Ото ж. І любов так само. Дихає собі. Її не виженеш, не проженеш. Двадцять років мине, тридцять вона є.
Поклала пиріжок перед Соломією теплий, пухкий, з яблуками.
Їж. Схудла зовсім, княжна.
Соломія відкусила. Й уперше за багато літ усміхнулася.
За вікном розвиднялося. Сніг виблискував на призранковому сонці, і світ величезний, непевний, недосконалий на мить видався простим і добрим. Як ті пиріжки. Як Ганнині руки. Як любов, що її не виженеш.
Матвійко вийшов з-за завіски, позіхаючи.
Мамо, смачно пахне.
Це бабуся Ганна напекла.
Ба-бу-ся? призвичаївся до слова. Глянув на Ганну. Вона посміхнулася, зморшки заблищали по обличчю.
Так, бабуся, бери, внучку. Сідай, будемо їсти.
І він сів. І їв. І вперше за пів року засміявся, коли Ганна показала, як з тіста ліпити кумедних чоловічків.
А Соломія дивилася на них на сина й на жінку, що колись була їй матір’ю і розуміла: ось він, справжній дім. Не стіни, не мармур, не люстри. Просто теплі руки. Просто запах тіста. Просто любов буденна, щира, затишна.
Любов, за яку не платять. Яку не купують. Яка просто є і буде, поки бється бодай одне живе серце.
Память серця дивна річ. Можна забути дати, лиця, цілі роки, а запах бабусиних пиріжків ніколи. Може, тому що любов не в голові. Десь глибше, де не дістанеш образою чи часом. І, мабуть, іноді треба все втратити статок, престиж, гордість аби згадати дорогу додому. До тих рук, що досі чекають.
