Знаєш, було в мене три серйозні стосунки в житті. В усіх трьох я думав, що стану батьком. І щоразу, коли справа доходила до теми дітей по-справжньому, я зрештою йшов геть.
Перша дівчина, з якою я зустрічався її звали Лада, їй уже було з кимось дитиною, хлопчику тоді ледь виповнилося три. Мені було двадцять сім. Спочатку мені було байдуже: прийняв її життя, графік дитини, всі ті постійні справи. Звик до того режиму. Але коли ми вже почали говорити про те, щоб народити ще спільну дитину місяці йшли один за одним, нічого не виходило. Вона першою пішла до лікаря. Сказали, що все норм. Тоді вона почала мене питати: а ти, може, здав аналізи? Я лише відмахувався, мовляв, та все буде, не поспішай. А сам почав себе відчувати незручно, злість якась дивна зявилась, постійно напрягався. Сварки стали щоденними. І одного дня я просто зібрався та пішов.
Друга історія з Маряною. В неї дітей не було, і вже на самому старті ми обоє розуміли: хочемо сімю, власних дітей. Кілька років намагалися і кожен негативний тест закривав мене ще більше у собі. Вона все частіше плакала, а я обминав розмови. Вона пропонувала сходити разом до лікаря а я відмахувався, казав, що вона перебільшує. Потроху став пізніше повертатися з роботи, втрачав інтерес Почувався загнаним у кут. Через чотири роки розійшлися.
Третя жінка Ольга, у неї було двоє синів підлітків. Вона від початку чесно сказала: ще дітей не хоче. Але ця тема знову спливла, і навіть я запропонував. Хотілося собі довести щось. І знову те саме: нічого не вийшло. Зявилося відчуття чужості, наче зайвий у чужій сімї.
В усіх стосунках повторювався один і той же сценарій. Це не просто розчарування. Це був страх. Страх сісти перед лікарем і почути, що проблема у мені.
Я так жодного разу й не зробив жодного обстеження. Жодного офіційного підтвердження. Мені легше було втекти, ніж зіткнутися з відповіддю, яку, може, і не витримав би.
Тепер мені за сорок. Дивлюся в Instagram, як мої колишні живуть своїм життям, виховують дітей, що не мають до мене жодного відношення. І часом думаю: я справді йшов, бо мені набридло, чи все ж таки, тому що бракувало сміливості залишитися і прийняти те, що, можливо, було моєю правдою?
