У мене є сестра, з якою я більше не хочу мати нічого спільного. Наші зв’язки давно розірвалися, і тепер я чітко усвідомлюю: ми занадто різні, щоб знаходити спільну мову. Її звуть Олеся, вона живе у розкішній віллі на околиці великого міста. У її будинку є все: простори кімнати, сучасна техніка, навіть власний басейн у дворі. Олеся досягла цього сама — спочатку працювала за кордоном, а потім відкрила свою справу в Україні. Вона юристка, і треба визнати, дуже успішна. Але її успіх не робить її людиною, з якою приємно спілкуватися.
Мене звуть Мар’яна, я молодша за Олесю на п’ять років. Ми виросли разом у невеликому містечку, де всі знали одне одного. Наші батьки були простими людьми: мама працювала у школі, тато — на заводі. У дитинстві ми з сестрою були близькі, ділилися таємницями, разом мріяли про майбутнє. Але з віком Олеся змінилася. Вона завжди була амбітною, хотіла більшого, ніж міг запропонувати наш містечко. Після школи вона поїхала вчитися до столиці, а потім — за кордон. Я пишалася нею, вірила, що вона досягне багато чого і залишиться такою ж доброю. Але я помилялася.
Коли Олеся повернулася через кілька років, це була вже зовсім інша жінка — холодна, зарозуміла. Вона розмовляла зі мною так, ніби я не сестра, а випадкова знайома, яка не розуміє її «вищого рівня життя». Її слова часто звучали як докори: чому я не прагну більшого, чому живу «так просто»? А я й не намагалася з нею змагатися. У мене своє щастя: я працюю в бібліотеці, у мене є чоловік Тарко і двоє дітей. Ми не багаті, але ми щасливі. Мені подобається моя робота, наші сімейні вечори, прогулянки з дітьми. Але для Олесі це, схоже, виглядає занадто нудним і нікчемним.
Одного разу я запросила її на день народження моєї доньки. Думала, це буде шанс відновити стосунки. Олеся приїхала, але весь вечір поводилася так, ніби робить нам ласку своєю присутністю. Вона критикувала все: їжу, наш скромний дім, навіть наші методи виховання. Моїй донечці Софійці вона подарувала дорогий планшет, але при цьому сказала: «Може, хоч так чомусь корисному нучишся». Я була в шоці. Тарко намагався розрядити обстановку, але Олеся лише зітхала й постійно дивилася на годинник. Того вечора я зрозуміла: більше не хочу її бачити.
Останньою краплею стала ситуація з нашою мамою. Мама серйозно захворіла, і їй потрібна була операція. Я доглядала за нею, брала відпустки, шукала лікарів. Олеся знала про це, але навіть не подзвонила, не приїхала. Лише надіслала повідомлення: «Скинь рахунок, я перекажу гроші». Я не просила в неї грошей — я хотіла, щоб вона була поруч, підтримала маму. Але для Олесі, схоже, усе вимірюється лише в гривнях. Мама одужала, але так і не дочекалася дзвінка від старшої доньки. Це розбило їй серце, а мені остаточно відкрило очі на те, в кого перетворилася моя сестра.
Тепер Олеся живе своїм життям, а я — своїм. Іноді вона пише мені, запрошує в гості, у свою віллу, але я відмовляюся. Не хочу чути повчань або дивитися, як вона хизується своїм достатком. Мені не потрібні її гроші або подарунки. Я ціную свою сім’ю, своїх дітей, наші прості радощі. Можливо, вона вважає мене невдахою — нехай. Я знаю, що щастя не в басейні й не в дорогих авто.
Іноді я суму за тією Олесею, яку пам’ятаю з дитинства. Але тієї дівчинки більше немає. Її місце зайняла жінка, яка забула, що таке родина. Я не тримаю зла, але й не хочу тримати її у своєму житті. У мене є чоловік, діти, друзі — ті, хто цінує мене такою, яка я є. А Олеся нехай залишається у своєму ідеальному світі. Сподіваюся, одного дня вона зрозуміє, що втратила.
