Нарешті у мене з’явилося особисте життя — але моя донька вважає мене божевільною й заборонила бачитися з онукою
Усе своє життя я присвятила доньці. Потім — онуці. Ніколи не скаржилась, нічого не вимагала натомість. Та схоже, вони забули, що я не просто безкоштовна нянька чи прибиральниця. Я — жінка. Зі своїми почуттями, бажанням бути щасливою.
Мені був двадцять один, коли я вийшла заміж. Чоловік — Тарас — був тихою, працьовитою людиною. Жили ми скромно, та за мирно. Коли доньці виповнилось два роки, він поїхав у відрядження — везе якийсь вантаж далеко. Чи повернувся? Ні. Загинув. Як — мені так і не розповіли. Залишилась я сама з маленькою Олесею на руках.
Батьки чоловіка вже померли, мої жили далеко. Допомоги чекати не було від кого. Єдиним порятунком стала квартира, що дісталась від Тараса. Намагалась працювати вдома — давала уроки, бо за освітою я вчителька. Та повірте, викладати, коли по хаті бігає мала дитина — не просто.
Потім мама забрала Олесю до себе. Майже два роки вона жила у бабусі з дідусем, поки я крутилась, як білка в колесі. Працювала в школі, вечорами займалась репетиторством. Кожні вихідні їхала до доньки. Кожного разу, коли від неї йшла — серце боліло.
Коли Олеся пішла до садочка, я молилась, щоб не хворіла, бо сидіти вдома не було можливості. На щастя, донька виявилася міцною. Потім школа. Потім — університет. Все тягнула сама. Зранку до ночі працювала, щоб забезпечити їй одяг, взуття, їжу, гуртки.
Коли вона закінчила навчання й влаштувалась на роботу, я вперше відчула — усе. Я вільна. Та вільна означає — самотня. Батьки померли, подруг не було, увесь час у клопотах. Навіть кіт став єдиним співрозмовником.
А тоді з’явилась Маринка. Я переїхала до доньки за кілька місяців до пологів — допомагала з покупками, пранням, готуванням, збирала разом «тривожну валізку». Потім повністю взяла на себе догляд за малечею — Олеся рано вийшла на роботу.
Та я не нарікала. Навпаки — розквітла. Знову почувалась потрібною. Коли Маринка пішла до школи, я забирала її після уроків. Обідали, робили домашнє, гуляли в парку. Одного разу на прогулянці я зустріла Богдана.
Він теж доглядав за онукою. Його історія була схожа на мою: рано овдовів, допомагав доньці. Почали розмовляти. Розмови ставали довшими. А потім він запропонував зустрітись… без дітей. На каву.
Чесно? Я збентежилась. Востаннє мене запрошували на побачення років тридцять тому. Та я погодилась. Так у моє життя повернулась радість. Ходили в кіно, на виставки, просто гуляли. Я знову почувалась жінкою.
Але донька цього не зрозуміла. Олеся подзвонила мені одного ранку:
— Ми з Русланом хочемо поїхати до друзів. Залишимо Маринку у тебе на вихідні, добре?
— Вибач, рідненька, але я від’їжджаю на пару днів. Треба було попередити раніше.
— Ти що, знов з цим… Богданом? — прошипіла вона.
Я оніміла:
— Олесю, що за тон? Ти ж знаєш, що я завжди поруч із Маринкою. Та я ж не вічна нянька.
— Та ти взагалі забула про онуку! Ще недавно казала, що особисте життя тобі не потрібно, а тепер швендяєш на концерти!
— Так, швендяю, — спокійно відповіла я. — Бо живу. Бо щаслива. І я думала, ти порадієш за мене.
— Порадію?! Ти проміняла онуку на якогось чоловіка! Краще займись собою, мамо, у тебе дах з’їхав! Більше Маринку до тебе не привезу, поки не опам’ятаєшся!
Я сиділа й не вірила, що це говорить моя дитина. Я віддала їй усе життя. Кинула всі справи заради її благополуччя. Сама виховувала. Підтримувала. Допомагала з її дитиною. А тепер я — «божевільна бабуся», у якої «дах з’їхав», бо наважилась на щастя?
Плакала я цілий вечір. Богданові нічого не сказала. Він лише обійняв мене й промовив:
— Ти маєш право жити. І кохати. І бути коханою.
Та всередині в мені стиснулось. Не уявляю життя без Олесі. Без Маринки. Лячно, що одного дня втрачу їх назавжди. Сподіваюсь, донька заспокоїться й зателефонує. Сподіваюсь, зрозуміє — її мама не перестала бути бабусею. Просто вперше за довгі роки стала жінкою, яка нарешті знайшла свою радість.
Хіба я не заслужила це право?…
*Життя — не лише про віддачу. Іноді треба знайти сміливість взяти щось і для себе.*
