14 листопада
Нарешті в мене з’явилося особисте життя – але моя донька вважає мене божевільною і заборонила бачитися з онукою.
Усе життя я віддала доньці. Потім – онуці. Ніколи не скаржилась, нічого не вимагала взамін. Та, схоже, вони забули, що я не просто безкоштовна няня чи прислуга. Я – жінка. Зі своїми почуттями, бажаннями та правом на щастя.
Мені був двадцять один, коли я вийшла заміж. Чоловік – Віктор – був тихою, працьовитою людиною. Жили скромно, але в гармонії. Коли доньці виповнилось два роки, він поїхав у відрядження – везе товар вантажівкою. Чи повернувся? Ні. Загинув. Як – мені так і не розповіли. Залишилась я сама з маленькою Верою на руках.
Батьки чоловіка вже померли, мої жили далеко. Допомоги чекати не довелось. Єдиним порятунком стала спадщина після Віктора – наша хата. Пробувала працювати вдома – давала уроки, адже я вчителька за фахом. Та, повірте, навчати, коли по хаті бігає малеча, – нелегко.
Потім мама забрала Веру до себе. Майже два роки вона жила у бабусі з дідусем, поки я крутилась, як білка в колесі. Вчителювала в школі, вечорами брала додаткові заняття. Кожні вихідні їхала до доньки. Кожен раз, коли йшла геть – серце боліло.
Коли Вера пішла до садочка, я молилась, щоб не хворіла – адже сидіти вдома я не могла собі дозволити. І, слава Богу, донька виросла міцною. Потім була школа. Потім – університет. Я все тягнула сама. Зранку до ночі працювала, щоб купити їй гарні речі, взуття, оплатити додаткові заняття.
Коли вона знайшла роботу після навчання, я вперше відчула – усе. Я вільна. Та вільна – означає сама. Батьків уже не було, подруг не склалося, увесь час у турботах. Навіть кіт став єдиним співрозмовником.
А потім народилася Олеся. Я переїхала до доньки за місяць до пологів – допомагала з покупками, приготуванням їжі, збирали разом «тривожну сумку». Після народження онучки я повністю взяла на себе догляд за нею – Вера рано вийшла на роботу.
Та я не нарікала. Навпаки – ожила. Знову почувалась потрібною. Коли Олеся пішла до школи, я зустрічала її після уроків. Разом обідали, робили домашні завдання, гуляли у парку. На одній із таких прогулянок я зустріла Олега.
Він теж доглядав за онукою. Історія його була схожа на мою: рано овдовів, допомагав доньці. Почали розмовляти. Години пролітали непомітно. А потім він запросив мене… без дітей. На каву.
Чесно? Збентежилась. Востаннє мене запрошували на побачення ще за часів молодості. Та я погодилась. Так у моє життя повернулась радість. Ходили в кіно, на виставки, просто гуляли містом. Я знову почувала себе жінкою.
Але донька цього не зрозуміла. Вера подзвонила мені одного ранку:
— Ми з Ігорем хочемо поїхати до друзів. Залишимо Олесю у тебе на вихідні, добре?
— Вибач, серденько, але я сама їду на пару днів. Треба було попередити раніше.
— Ти що, знову з цим своїм… Олегом? – прошипіла вона.
Я оніміла:
— Вера, що за тон? Ти ж прекрасно знаєш, що я завжди поряд з Олесею. Але я не вічна нянька.
— Та ти взагалі забула про онуку! Ще недавно твердила, що тобі нічого окрім родини не треба, а тепер тиняєшся по місту!
— Так, тиняюся, – спокійно відповіла я. – Бо живу. Бо щаслива. І я думала, ти порадієш за мене.
— Порадію?! Ти проміняла онуку на першого-ліпшого чоловіка?! Краще займися собою, мам, у тебе «дурка» їде! Більше Олесю до тебе не привезу, поки не опам’ятаєшся!
Я сиділа й не вірила власним вухам. Віддала їй усе життя. Залишила себе заради її щастя. Виростила сама. Підтримувала. Допомагала з її дитиною. А тепер я – «божевільна баба», у якої «з’їхала дах», тому що вЯкби вона тільки знала, як мені болить її відсутність, але й як солодко б’ється серце, коли Олег тримає мене за руку.
