У моєму сні все пливло хиткими відблисками січневого сонця над Дніпром. У цей день народження моєї свекрухи, 1 січня, Київ був безмовний і затягнутий прозорим серпанком снігу. Ми з родиною рушили до її оселі, ніби пливли у човні крізь крижаний простір. Тільки-но переступили поріг, як свекруха глянула на мене її очі світилися таємничою проникливістю, і вона несподівано проказала:
Ореста, ти, часом, не чекаєш дитину?
З Марією, моєю свекрухою, у мене завжди теплі стосунки, ніби й не чужа мені людина. Ми з чоловіком вже сімнадцять зим і весен йдемо разом, виховуємо двох синів, а незадовго до того снилась мені ще одна дитина, дівчинка. Мені було тридцять вісім, що, як здавалось, немало для нового життя. Ми тіснилися в маленькій київській двокімнатній квартирі, і серце защеміло чи не засудить мене Марія?
Але у цей січневий ранок, в тиші її кухні, вона знову покликала мене допомогти наче звичайними справами: скласти узвар, зварити борщ. Але все це було умовно, бо свекруха вже все відчула серцем. Пояснення їй не були потрібні.
Неймовірне відчуття: здавалося, вона читає мої сни. А ще більш фантастичною була її радість. З очей сипалися іскорки, а на вустах розцвіла щира усмішка вона давно мріяла про онуку.
З благословення Марії того ж літа я й подарувала нашому дому донечку. Вона стала не лише теплою бабусею для дітей, а й провідницею нашим кожним кроком. Її підтримка була неоціненною. З часом я й сама почала називати її “мама”, бо відчула рідніша нема у світі.
Коли випав перший сніг, ми знову повернулися до неї, вже з нашою маленькою князівною. Марія коло печі розгортає випічку, у квартирі розливається запах короваю й родзинок. Ми вирішили подарувати їй добру духову піч, щоб вона могла і далі радувати нас своїм хлібом.
Свято минуло химерно-зворушливо. Наостанок, коли ми вже взули чоботи й мали рушати додому, Марія жестом зупинила мене і тихо попросила всіх зібратись. Вона висловила величезну вдячність за онуку та за тепло, яким її огорнули діти. Марія сказала, що хоче переїхати до нашої малометражки, залишивши нам її простору двокімнатну квартиру. Я ніби втратила дар мови в усьому снились золоті нитки її доброти.
І так ми живемо гармонійно, у химерно-незвичайних переплетеннях турботи та любові. Я дивлюсь на свою свекруху, як у казковому дзеркалі, і мрію навчитись її спокою і мудрості, немов у сні, що не хочеться відпускати.
