Було це давно, здається, в іншому житті, коли я ще був молодшим і сповненим надій. Я мав три серйозних стосунки, кожного разу вірячи, що нарешті стану батьком. Але щоразу, коли справа доходила до розмов про дітей і наша реальність починала ставати серйозною, я зрештою йшов.
Перша жінка, з якою я був, Катерина, вона вже мала маленьку доньку від першого шлюбу. Мені тоді виповнилося 27. Спочатку я не зважав на це, швидко влився у їхній побут, пристосувався до режиму дитини, звик до нових обовязків. Згодом ми почали говорити про спільну дитину. Минули місяці ніяких змін. Катерина першою пішла до лікаря з нею все було добре. Вона часто питала мене, чи проходив я обстеження. Я ж віджартовувався, запевняючи, що все ще попереду. Проте зсередини щось стискалося я ставав дратівливим і напруженим, між нами зявилися суперечки. Одного дня я просто зібрав речі та пішов із її квартири у Львові.
У другому коханні все було інакше. Її звали Оксана, і дітей у неї не було. Ми з самого початку відверто говорили про мрію мати велику родину. Минали роки, були невдалі спроби. Кожен негативний результат тесту закривав мене у собі, а Оксана частіше плакала вечорами на кухні. Я почав уникати розмов про дітей, а коли вона запропонувала разом звернутися до лікаря, відповів, ніби вона перебільшує. Я став засиджуватися на роботі, втрачав інтерес і відчував себе у пастці. Через чотири роки ми розійшлися.
Третя жінка, Ганна, мала вже двох синів-підлітків. Вона чесно сказала на початку: більше дітей їй не потрібно. Але після деякого часу розмова про спробу завести малюка виникла знову цього разу я сам ініціював її, мовби хотів довести щось собі. Але знову нічого не змінилося. Я відчував себе чужим у їхньому домі, не міг знайти собі місця серед нової сімї.
У всіх трьох стосунках повторювалось одне й те ж. Це було не просто розчарування це був страх. Страх сісти перед лікарем і почути відповідь, що причина у мені.
Я так і не пройшов жодного обстеження. Не отримав підтвердження або заперечення своїх підозр. Як не дивно, але було простіше піти, ніж почути правду, яку, можливо, я не витримав би.
Зараз мені вже за сорок, я частенько згадую ті часи, бачу своїх колишніх з їхніми родинами з дітьми, які не мають до мене ніякого стосунку. І подекуди питаю себе: чи дійсно я йшов, бо мені стало нудно й усе набридло, чи просто мені забракло мужності залишитись і боротися з тією правдою, що могла б змінити моє життя назавжди.
