У мене є двоє дітей, але я люблю лише одне.
Я давно зрозумів, що батьки віддавали перевагу моїй сестрі Катерині. Вони ще раз підтвердили це, коли запрошували її і її двох маленьких дітей жити в їхньому будинку в Києві, а мене змушували терміново виїжджати, бо «з твоєю віддаленою роботою ти сам зможеш орендувати квартиру».
Коли Катерина навчалася в університеті, батьки слідували за нею, наче маленька дівчинка, виконували всі її клопоти в деканаті, підстраховували на нарадах і зараз доглядають за її дітьми. Мені ж допомоги не ділили, а тепер вигнали з дому.
Тато каже, що я чоловік, тому повинен сам себе забезпечити, а жаль, чоловік Катерини, хоча старший за мене, не в змозі прокормити сімю.
Під час суперечки про переїзд я безглуздо заявив, що маю настільки ж право на цю квартиру, як і сестра, і що частина власності теж має належати мені. Мати відповіла, що вона і батько ще живуть у будинку, назвавши мене «свинёю», бо я згадував про поділ майна, а Катерина крикнула, що я намагаюся вигнати її та дітей.
З юридичної точки зору виходу з ситуації немає: я впевнений, що батьки швидко сконструюють заповіт і позбавлять мене спадщини.
Чи дійсно сімя може розвалитися через одну квартиру? Я теж їх син, а вони ставляться до мене, ніби я чужий. Навіщо мати двох дітей, коли я вже ні на що не потрібен?
Тепер я розумію, що справжня цінність не в стінах чи грошах, а в тому, як ми ставимося один до одного. Повага і підтримка це те, що зєднує родину, а не матеріальні вигоди.
