У нас ночувала свекруха, Марія Іванівна. Ще зранку вона вдерлася до нашої спальні з криком: «Прокинься, Олесю, ти бачила, що у тебе на кухні коїться?» Я зірвалася з ліжка, ще в піжамі, серце скакало, ніж скажений заєць. Мчу коридором, на ходу натягуючи старий халат, нюхаю — може, щось палає? Чи газ залишили відкритим? У голові вже цілий фільм жахів: плита палає, каструля вибухає, чи ще якась катастрофа. Заходжу на кухню, а там… таргани. Ціла орда рудих паразитів тусується на столі, по тарілках, по залишках вечері, яку я вчора лінувалася прибрати. Свекруха стоїть, руки в боки, і свердлить мене поглядом, ніби я спеціально цих тварів розвела, щоб її шокувати.
«Олесю, це що, у вас завжди так?» — починає вона, і голос її аж дзвенить від обурення. — «Як можна так жити? У тебе ж діти, чоловік, а на кухні — таргани, мов у якомусь сараї!» Я стою, мов грімом прибита, і не знаю, що відповісти. Ну так, не прибрала вчора, бо після роботи ледве ноги волочила. Діти ґелґочуть, чоловік, Ігор, щось нудить про футбол, а я мріяла тільки свалитися у ліжко. Хто б подумав, що ці прокляті таргани виберуть саме цю ніч для свого параду? Та й головне — звідки вони взагалі взялися? Ми ж не в якійсь закинутій хаті живемо, у нас квартира, все пристойно. Ну, майже пристойно.
Марія Іванівна, звичайно, не заспокоюється. «За моїх часів, — каже, — такого не було б! Я після вечері все мила, терла, ані крихти не залишала. А ти що? Молодь зараз лінива, тільки й знаєте, що в телефоні сидіти!» Я киваю, ковтаю образу, бо що тут скажеш? Вона ж не просто свекруха, вона — генерал у спідниці, для неї порядок на кухні — це питання честі. А я, бачте, її підвела. Починаю метушитися: хапаю ганчірку, змітаю тарганів, мию стіл, тарілки, все, що під руку потрапляє. Свекруха стоїть над душою, коментує: «Ось тут пропустила! А це що за пляма? Ти що, плиту ніколи не чистила?» Я ледве стримуюся, щоб не відіпхнути її. Думаю: «Ну, Маріє Іванівно, ви ж не свята, у вас теж, мабуть, колись крихти на столі залишалися!» Але мовчу, бо знаю — сперечатися з нею марно.
Поки я там воюю з тарганами, Ігор, мій чоловік, нарешті виповзає з ліжка. Заходить на кухню, бачить цей цирк і замість допомоги лише сміється: «О, Оленко, ти що, зоопарк відкрила?» Я кинула на нього такий погляд, що він одразу замовк і піш ставити чайник. А свекруха тільки головою похитала: «Ось бачиш, і чоловік у тебе несерйозний. Якби я так за сином не доглядала, він би у тебе зовсім розпустився!» Ну все, думаю, зараз ще й лекцію про виховання чоловіків почне. І точно — вона сіла за стіл, вже вимитий мною до блиску, і почала: «За моїх часів чоловіків тримали в строгості. А ви, молодь, їм волю даєте, от і маєте — таргани на кухні, а вони регочуть!»
Я слухаю, а в голові лише одна думка: як би дотягти до вечора, щоб Марія Іванівна поїхала додому? Не те щоб я її не любила, вона ж добра жінка, але ці її наїзди… Це ж не просто таргани, для неї це доказ, що я погана господиня, погана дружина, а може, і погана мати. І от я мию, чищу, тру, а вона все одно знайде, до чого причепитися. То ложка не там лежить, то ніж погано вимитий. А я ж не залізна! У мене двоє дітей, робота, весь день як білка в колесі, а тут ще й таргани вирішили влаштувати вечірку. Та й головне, звідки вони? Може, від сусідів? У нас же будинок старий, підвал сирий, ось вони, мабуть, і лізуть.
Нарешті я закінчила прибирання, кухня сяє, як у рекламі засобу для миття. Свекруха, здається, трохи заспокоїлася, але все одно кидає: «Треба, Олесю, слідкувати за порядком. Це ж твій дім, твоя родина. Якщо не ти, то хто?» Я киваю, посміхаюся через силу, а в душі кричу: «Та відстаньте від мене!» Ігор, побачивши мій стан, нарешті втручається, забирає матір на прогулянку, щоб я хоч трохи перевела дух. А я сідаю за стіл, дивлюся на цю ідеальну кухню і думаю: невже я й справді така погана господиня? Може, Марія Іванівна права, і я щось роблю не так? Але потім згадую, як тягну на собі весь цей бит, дітей, роботу, і розумію: я стараюся. Може, не ідеально, може, не так, як у її часи, але стараюся. А таргани… Ну, з ким не буває? Завтра куплю пастки, розберуся з ними. Але свекрусі цього не поясниш.
Коли Марія Іванівна повернулася з прогулянки, я вже заспокоїлася. Поставила чай, нарізала бутерброди, і ми навіть поговорили по-людськи. Вона розповідала про свої молоді роки, про те, як сама колись билася з битом, і я навіть відчула до неї якусь теплоту. Але в глибині душі все одно знала: наступного разу, коли вона приїде, я перевірю кухню трич…перед сном, щоб ні один тарган не наважився з’явитися на її очах.
