Ця історія трапилася з моїм другом, з яким ми разом вчилися у львівському університеті. Його звуть Дмитро, йому лише двадцять два, і він мешкає у батьківській трикімнатній хаті у спальному районі Дніпра. Звичайна, здавалося б, ситуація: живуть три покоління — батьки, він та сім’я його старшого брата, у якого нещодавно народилася дитина.
Брат Дмитра, Тарас, заробляє небагато, тому з дружиною Марією та немовлям вони змушені ділити простір із родичами. У кожного своя кімната, кухня та ванна — спільні. Буває тісно, але до певного моменту всі жили мирно. Дмитро не скаржився — тримав дистанцію, вчився, підробляв і, як то кажуть, нікому не заважав.
Але одного дня Марія підійшла до нього з «важливою» пропозицією:
— Діму, ну в нас же маленька дитина… Може, поміняємось кімнатами? У тебе сторона сонячна, світла! А в нас постійно напівтемно, і здається, навіть сиро. Для дитини це зовсім не добре…
Дмитро здивувався. Він точно знав, що про «сиро» — чиста брехня, раніше ніхто не скаржився. До того ж його кімната, хоч і на два метри менша, але значно зручніша: квадратна, тепла, затишна. А в кімнаті брата — балкон, довгі стіни та постійний протяг. Та й не варто забувати, що через той балкон мама сушить білизну, тато зберігає інструменти, а Тарас виходить палити.
Марія давила далі:
— Ну в нас же кімната більша! А якщо тобі не подобається холод, ти ж хлопець — візьми й замінь ущільнювачі. Не царська справа!
Дмитро кипів усередині. Його особистий простір хотіли забрати під приводом турботи про дитину. Тарас мовчав, немов вовчиця в очереті. Жодного разу не обмовився, що хоче переїхати. Лише Марія кружляла, переконувала, навіювала, що це «правильно», що він «повинен»…
Дмитро відмовив. Ввічливо, але рішуче. Він не хотів жити у прохідній кімнаті з балконом, куди кожні дві години будуть лізти по шкарпетки, пелюшки чи цигарки. Він не хотів втрачати право запросити додому дівчину, не боячись, що в цей момент хтось почне гуркотіти, шукаючи порошок.
— Кімната батьків — їхня святиня. Кімната брата — для їхньої родини. А моя — єдине, що в мене є, — сказав він Марії. — Вибачте, але мінятися я не збираюся.
Після цієї розмови атмосфера вдома різко змінилася. Марія перестала вітатися, мовчки проходила повз, косилася, ніби він вчинив щось жахливе. Тарас поводився так, ніби проблеми взагалі не існує. Батьки не втручалися, намагалися бути нейтральними.
Дмитро це бачив, але не звертав уваги. Він знав, що у Марії зручна тактика — тиснути через «доброту», «турботу» та «дитячі потреби». Але в цих маніпуляціях немає місця його інтересам.
— Я не проти допомогти, — розказав він мені. — Але чому це має бути за рах має бути за рахунок мого комфорту? Чому саме я маю поступатися, а не вони вирішувати свої проблеми самостійно?
Він правий. У кожного є право на особисті кордони. Навіть якщо ти живеш у батьківському домі. Навіть якщо тобі двадцять два. Навіть якщо у когось з’явилася дитина.
Марія образилася. Звісно. Їй не вдалося підкорити ситуацію. Але Дмитро впевнений — це не його провина. І він не збирається почуватися винним за те, що не поступився єдиним своїм куточком.
Інколи, щоб зберегти себе, треба просто сказати тверде «ні».
