У нашій родині пять квартир, а ми самі змушені винаймати.
Знаєте, з часом до такого положення просто звикаєш, і вже нічого не дивує. І коли зараз згадую, як сталося, що в нашій родині аж пять квартир, а ми мешкаємо на чужій орендованій стає трохи прикро, а водночас уже не болить так гостро, як колись.
Батьки мого чоловіка мають свою власну квартиру у центрі Києва, а ще дві в різних районах міста. Вони їх здають у оренду й лише посміхаються, пояснюючи нам, що все це майно нажили своєю працею, тож і ми повинні самостійно все здобути. Мабуть, забули вже, як колись у Радянському Союзі квартири часто просто давали на підприємствах чи за направленням від держави, а не купували за великі гроші. Тепер же так непросто відкласти на власне житло, якщо доводиться платити за оренду.
Мої батьки відрізняються мало чим від свекрухи із свекром. Коли померла моя бабуся Варвара, вона залишила мені свою однокімнатну київську квартиру у спадок, але тоді я була ще мала, тому батьки зважили до моєї повноліття здавати її квартирантам. Я вже доросла, а їм так подобається щомісяця брати гривні, що й досі не дозволяють там жити.
Уже кілька років ми з чоловіком винаймаємо маленьку «однокімнатку» в старій багатоповерхівці на Подолі, і майже всі гроші йдуть на оренду. Бували часи, коли ледве вистачало на хліб із картоплею. Зараз я у декреті: моя зарплата ніколи не була високою, але без дітей ми якось тримались. Чоловік намагається заробити більше, працює одразу на двох роботах, але зараз, щоб добре заробляти, треба мати освіту, а він її не має після школи пішов у армію, а потім ми познайомилися, і не було вже часу на університет.
Ще більше дратує, що мама майже щотижня просить допомогти їй вибрати нову сукню чи блузу, а я рахую копійки, щоб купити дитині вітаміни та яблука. Постійно повторює, що ми маємо бути фінансово незалежні, і навіть вважає, що повинні допомагати їм із татом, бо вони хочуть поїздити по світу.
Чесно кажучи, така поведінка й батьків чоловіка, й моїх зовсім мені не до душі. В них усе є й навіть більше, ніж треба, але не хочуть підтримати своїх дітей. Я розумію, що не варто змушувати їх жертвувати собою, але якщо вже є можливість чому не дати раду? Мені важко зрозуміти таку позицію, і я твердо знаю: своїм дітям ніколи не буду шкодувати нічого!
Друзі часом розраджують, мовляв, усе впаде нам у спадок, коли прийде час. Але я так уже ображена, що нічого не хочу від них отримувати. Нехай залишать ті квартири собі навіть на той світ заберуть, якщо так їм милоТому ми з чоловіком вирішили почати все заново як з чистого аркуша. Перестали чекати допомоги, перестали ображатися й порівнювати себе з іншими. Ми навчилися радіти простому: ранковій каві, спільному сміху над дитячими витівками, теплу рук, коли, здається, що весь світ проти тебе. Ми навчилися мріяти, навіть якщо мрії здаються смішними чи неможливими. І поступово життя змінилося не раптом, не чудесно, а маленькими кроками, які зробили нас сильнішими і щасливішими.
Щовечора, коли дитина засинає, ми ділимося планами на майбутнє. І знаєте, я більше не хочу чужих квартир моя сімя й ці три голоси, що лунають у цьому старому домі, стали моїм справжнім багатством.
Можливо, одного дня ми матимемо свою оселю, яку збудуємо самі, із теплом і любовю. Але головне, що ми вже знайшли те, що найбільше цінують люди: затишок, підтримку та невидиму нитку, яка повязує серця. І нехай наші власні діти виростають із вірою у добро, у себе і в те, що рідна оселя це не адреса й не квадратні метри, а відчуття, яке дарують найрідніші.
