У нашій школі вчилася дівчинка сирота.
Вона жила з бабусею, яка була дуже стара і глибоко віруюча. Щонеділі вони обидві йшли до церкви повз наш будинок обидві худенькі, тендітні, у блискучо-білих хустках. Подейкували, бабуся не дозволяла їй дивитися телевізор, їсти солодощі і сміятись голосно, щоб нечисть не проникла до душі, та ще змушувала вмиватися холодною водою.
Дівчинку ми дражнили. А вона дивилась на нас сумними, дорослими сірими очима і тихо говорила: «Господи, прости їм, бо не знають, що чинять». Ніхто з нами з нею не товаришував, вважали її дивною. Звали її Ліна. Ліна, не Ангеліна, просто Ліна.
У ті часи шкільні їдальні не тішили особливо смакотою, але по пятницях давали сирник з чаєм або сосиску в тісті з какао і маленьку шоколадку. І якось, коли знову зачіпали Ліну, хтось штовхнув її, вона випадково врізалась в мене, я штовхнулася об стіл і, на жаль, всі стакани з какао перекинулись на двох старшокласників.
Ого, промовили ті старшокласники.
Швидше! крикнула я, вхопила Ліну за руку і ми стрімко побігли у свій клас.
Мені здавалося, що за нами женеться ціла орда козацьких вершників. Останні два уроки була математика. За дверима стояли дві високі фігури. Іноді двері трохи відкривались, і там зявлялися голови спостерігали за нами. Я відчувала: нас чекають розбірки, вирок і покарання.
Треба тихенько вийти після уроків, я знаю хід на горище, пересидимо там до вечора, потім додому.
Ні, сказала Ліна, ми підемо так, як ходять дівчата при світлі й спокійно.
Але ж там вони… Вони нам…
Що, що нам? Обіллють кефіром? Наженуть? Побють дівчат з пятого класу? Що?
Ну
Навіть якщо побють, то раз. А якщо сховаєшся будеш боятися щодня.
Ми вийшли разом із класом. Як личить дівчатам тихо, скромно. Два старшокласники стояли біля стіни.
Ей, малі, хто загубила це? в руці хлопця був мій гаманець із Миколою Мишенятком і десятьма гривнями, щоб платити за басейн та малювання.
Держи, він поклав мені гаманець у руку, і не тікай більше.
Я йшла додому, розмахуючи портфелем, і думала яке щастя жити! Як усе владналося! І як добре, що в мене тепер є нова подруга.
Давай я зателефоную мамі, вона поговорить із твоєю бабусею, і ми підемо до мене дивитися мультики. Або тобі не можна?
Ліна закотила очі.
Ходімо, заберемо у бабусі вафлі зі згущеним молоком, сьогодні вона пекла.
Ми дружили ще багато років, доки життя не рознесло нас по різних континентах.
Але я завжди згадую той єдиний раз.
Зістрибнути з трампліну у лазурну воду басейну страшно. Але це страшно лише один раз.
Страшно робити щось нове. А що найгірше може статися? Скажуть: «ти дурна»? Скажуть один раз. А так сама собі це казатимеш щодня.
Страшно лише один раз. Або щодня.
Ти або перемагаєш страх, або він живе замість тебе кожної миті життя.
Завжди є вибір.
