У нашій школі навчалася дівчина сирота.
Вона жила з бабусею, дуже старенькою й побожною, що мала тиху доброту в очах. Щонеділі вони разом проходили повз наш дім до церкви схожі, худенькі, ламкі настільки, що здавалося, вітром їх можна здмухнути, у білосніжних хустках. Подейкували, що бабуся не дозволяла онуці дивитися телевізор, їсти солодке й голосно сміятися, аби нечиста сила не залетіла в рот, та ще змушувала вмиватися крижаною водою.
Ми дражнили дівчину. Вона дивилася на нас своїми сіро-брунатними, задумливими очима й мовила: «Господи, прости їх, не відають, що чинять». Дружити ніхто не хотів, вважали її дивакуватою. Імя її було Зоряна. Тільки в українській культурі буває.
У дитинстві їжа в шкільній їдальні була несмачна, а от у пятницю давали сочники з чаєм, або сосиску в тісті з какао, і ще маленьку шоколадку. Якось, коли ми знову почали дражнити Зоряну, хтось її штовхнув, вона налетіла на мене, я вдарилася об стіл з підносом зі склянками какао і вся ця шоколадна ріка пролилася на двох старшокласників.
Так промовили старшокласники.
Втікаємо! сказала я, схопила Зоряну за руку і ми побігли до свого класу.
Мені здавалося, що за нами женеться цілий гурт козаків із гучними криками. Ті два останніх уроки були математика. За скляними дверима всілялися дві високі фігури. Іноді двері відчинялися, і виглядали дві голови, а далі шушукались. Я зрозуміла на нас чекає “розслідування, суд і кара”.
Головне непомітно вислизнути з класу, а далі я знаю вихід на горище, там пересидимо до сутінків, а потім додому.
Ні, відповіла Зоряна, ми підемо так, як ходять дівчата просто й скромно, доки не стемніло.
Але, Зоряно, ж там ті… Вони ж нам…
Що? Що вони нам? Виллють на голову кефір? Насварять? Побють? Що?
Ну
Навіть якщо побють, то побють лише раз. А якщо тікатимемо щодня будемо боятися.
Ми вийшли з класу разом з усіма як годиться дівчатам. Скромно. Два старшокласники стояли, спершися об стіну.
Ей, малеча, хто із вас загубився? у руках хлопця був мій гаманець із котиком та десятьма гривнями (на басейн і художню студію).
Тримай, він вручив мені гаманець, і не ховайся більше.
Я йшла додому, розмахуючи портфелем, і думала: як добре, що все так владналося. І як добре, що в мене зявилась така нова подруга.
Давай я подзвоню мамі, вона домовиться з твоєю бабусею, відпросить тебе, і ми підемо до мене дивитися мультики? Чи тобі не можна?
Зоряна закотила очі.
Пішли краще, візьмемо в бабусі вафлі з згущеним молоком сьогодні вона пекла.
Ми дружили ще багато років, поки життя не розвело на різні континенти.
А я завжди памятаю про той один раз.
Стрибати з вишки у блакитне дзеркало басейну страшно. Але страшно лише один раз.
Страшно почати нове, страшно спробувати щось невідоме. Що найгірше може статися? Скажуть, що ти дивний? Скажуть раз. А сам собі повторюватимеш це щодня.
Страшно один раз. Або кожного дня.
Ти долаєш страх одного разу або він проживає твоє життя за тебе щодня.
У цьому і вибір: бути сміливим один раз, щоб потім не боятися завжди.
