У нього виявився другий телефон… Але правда виявилася зовсім не такою, як я очікувала.
Ми з Дмитром прожили разом більше десяти років. Здавалося б, за такий час люди мають стати ближчими, ріднішими, розуміти одне одного без слів. Але останнім часом я все частіше відчувала, що між нами ніби виросла невидима стіна. Він став відстороненим, замкненим. Я намагалася не драматизувати — робота, вік, втома, можливо, просто пішло те саме романтичне почуття. Але все одно було боляче. Адже ми пройшли через багато: переїзди, фінансові труднощі, хвороби батьків, виховання доньки… Хіба це не зближує?
Одного звичайного вечора, прибираючи у нашій спальні, я вирішила перебрати старі зимові речі. З шафи несподівано впала стара чоловіча куртка, яку Дмитро, як мені здавалося, не носив уже кілька років. І раптом із внутрішньої кишені випав телефон. Невеликий, недорогий, з потертим корпусом. Він був заряджений і стояв у беззвучному режимі. Це здалося мені дивним. Телефон виглядав живим, робочим, але чоловік ніколи про нього не згадував.
Першим поривом було покласти його назад і вдати, ніби я нічого не бачила. Але цікавість пересилила. Я не шукаю приводу для сварки, але якщо в сім’ї з’являються таємниці — це вже небезпечно.
Я відкрила меню. Дзвінків не було — ні вхідних, ні вихідних. Лише повідомлення. Причому тільки вхідні. І ось тут моє серце стиснулося. Перше, що я побачила:
«Знову посварились… Але ти знаєш, як сильно я тебе люблю. До скорої.»
Інше:
«Ти образився? Я не хотіла. Просто втомилася. Біжу в магазин, не сердься.»
І третє:
«Ти не мав так кричати. Мені боляче. Але все одно цілую тебе.»
Я завмерла. Ці слова були написані… від чоловіка? Ні — навпаки, жінки. І вони явно адресувалися до жінки. Я прокрутила далі. Усі повідомлення були схожими: ніжні, ображені, прощальні, пристрасні. І всі — без відповіді.
Я тремтіла від злості. Руки тряслися, а в горлі стоїв ком. Невже в нього… жінка? Чи це чоловік так підписався? А може, він сам собі писав? Я не розуміла, що відбувається, і від цієї невиразності ставало лише страшніше.
Я прокрутила до самого першого повідомлення. Воно починалося так:
«Я не вмію говорити. Коли ти поруч — губися. Мені легше писати. Це мій таємний щоденник про тебе. Цей телефон — наче мій таємний друг. Я буду писати сюди все, що відчуваю до тебе. Іноді ти мене не розумієш, але я люблю тебе. Тільки тебе. І якщо ти колись знайдеш цей телефон, знай — він весь про тебе.»
Я сіла на ліжко й заплакала. Це було про мене. Весь цей час він веЯ зрозуміла – він просто не вмів говорити про свої почуття, але його серце завжди було відкритим для мене.
