Назустріч новому життю
Мамо, скільки ще можна киснути у цьому багні? Ми ж навіть не в провінції, а десь у провінції-provincії, затягла улюблену пісню донька, повернувшись із кавярні.
Соломіє, я тобі сто разів казала: тут наш дім, тут наші корені. Я нікуди звідси не поїду.
Мама лежала на канапі, закинувши затерплі ноги на стару подушку. Вона називала цю позу «Гетьман на шаблі».
Ну от навіщо про ті корені, мамо? Ще десять років і твоя гичка всохне, а там якийсь черговий колорадський хрущ причепиться, якого ти мені потім запропонуєш кликати татом.
Ображена мама підвелася і підійшла до дзеркала, вмонтованого у стару шафу.
Нормальна в мене гичка, не вигадуй…
Так я й кажу, поки ще нормальна. А потім і все: буряк, гарбуз чи топінамбур вибирай на смак, як для господині.
Доню, якщо вже так прагнеш змін їдь сама. Тобі вже давно можна, все у межах закону. Я тобі навіщо?
Для совісті, мамусю. Як я втечу у краще життя хто тут тебе обійме?
Страховий поліс, стабільна зарплата, інтернет та й хрущ якийсь знайдеться, сама ж казала. Це тобі легко переїздити: молода, сучасна, вся у трендах, і підлітки тебе ще не дратують, а я вже на півдорозі до Перуна.
Ну от бачиш! Ти жартуєш, як мої знайомі, а тобі всього сорок…
Навіщо ти це озвучила? Щоб зіпсувати мені вечір?
А якщо у котячих роках рахувати, то пять, енергійно виправилась Соломія.
Прощаю.
Мамо. Йдемо, доки ще не пізно: переїдемо. Тут нема нічого, що нас тримало б.
Я місяць бурилася у ЖЕК, аби нашу прізвище правильно вказували у платіжках за газ, і ми ж закріплені за поліклінікою! виголосила останні доводи мама.
За страховим полісом скрізь приймуть, а дім можна й не продавати буде куди повернутись, якщо не складеться. Я тобі покажу, як на світі жити.
Казав мені тоді лікар на УЗД: не дасть вона вам спокою. Думала жартує, а він потім у «Битві екстрасенсів» бронзу взяв. Ну що ж, рушаймо, але обіцяй: якщо не вийде відпустиш мене спокійно.
Обіцяю!
Мені твій соавтор у загсі теж таке обіцяв, у вас резус-фактор однаковий.
***
Соломія з мамою вирішили: навіщо гаятись у обласному центрі, одразу у Київ! Забравши всі заощадження, що збирали три роки, поселилися на лівому березі в студії між базаром і автобусною станцією, оплатили оренду на чотири місяці вперед. Гроші сказали «до побачення» ще до першої покупки.
Соломія була спокійна і енергійна. Не гаючи часу на сумне розкладання речей, вона поринула у київське життя креативне, бурхливе, нічне. За тиждень вона орієнтувалася серед крафтових кавярень, розчула акцент і навчилася вдягатися так, ніби народилася просто з метро «Золоті ворота», а не у глибинці під Полтавою.
Мама ж проміж ранковими краплями валерянки та вечірнім корвалолом вивчала столичний ринок праці. Київ запрошував уколосовістю вакансій і зарплат, які ворогували між собою. По-дашку вона дала собі пів року: як не піде, додому!
Ігноруючи критичні нотки доньки, влаштувалася кухаркою у приватну школу, а вечорами милам посуд у сусідському кафе.
Мам, ти знову біля плити день і ніч! Наче й не виїжджали нікуди. Хоч би на якісь курси сходила дизайнером чи сомельє, або хоча б навчилась робити брови в модному салоні. Їздила б на метро, каву пила, адаптувалася
Соломіє, донечко, не сьогодні. Не готова я. Не переймайся, я впораюсь, ще звикну. Ти, головне, сама влаштуйся.
Зітхнувши, що прогресом маму не осідлаєш, Соломія влаштовувалася. Найкраще у кавярнях, де каву купували хлопці з Одеси та Сум; «влаштовувалася» духовно, налагоджуючи психоемоційний мікроклімат з містом, як радив популярний астролог у TikTok; влаштовувалася у тусовках, де майже не говорили про Україну, зате постійно про гроші й успіх. Роботи не шукала місто й вона мусили призвичаїтися одне до одного.
Через чотири місяці мама сплатила оренду з власної зарплати, залишила підробіток у кафе, і перейшла куховарити одразу для двох шкіл. Соломія тим часом встигла покинути три онлайн-курси, сходити на прослуховування до радіо, побути у масовці студентського кіно, де платили локшиною швидкого приготування, і покрутити роман із двома музикантами: один виявився справжнім ослом, інший ж багатодітним котом, що й гадки не мав заводити стабільність.
***
Мамо, може, щось подивимося разом? Замовимо піцу, кіно? Я так втомилася, хочеться просто повалятися, позіхала одного вечора Соломія в позі «Гетьман на шаблі», поки мама крутилася біля дзеркала, наводячи марафет.
Замовляй, я тобі скину гроші на картку. Мені залишати не треба, навряд чи буду голодна, коли повернусь.
В якому сенсі? Звідки повернешся? Соломія насторожено сіла на канапу і втупилася мамі в спину.
Мене тут на вечерю запросили, мама відвела очі від дзеркала і засміялась тихо, як учениця на першому побаченні.
Хто це? невдоволено перепитала Соломія.
Прийшла комісія до школи я їх пригощала биточками, які ти із садочка терпіла. Глава попросив познайомити з шеф-кухарем. Я посміялась. Жарт ніби. А потім пили каву, як ти радила. Тепер йду до нього обіцяла зготувати полтавські галушки.
Ти що, зїхала з глузду?! До чоловіка в гості, на вечерю!
А що тут такого?
А ти думала, він справді тільки вечерю чекає?
Доню, мені сорок, я не одружена, йому сорок пять красивий, розумний, самотній. Мені все приємно у цій ситуації.
Мам, ти ж, як сільська лякана качка! Наче вибору не маєш.
Я себе не впізнаю: сама ж кликала мене сюди, щоб я жила, а не існувала.
Проти таких аргументів важко заперечити. Соломія раптом зрозуміла, що вони з мамою помінялися місцями, і це вже здавалось дивним. Вона витратила мамині сто гривень на найбільшу піцу й мучила себе всю ніч обжорством. Під кінець ночі, коли повернулась мама, у квартирі ніби зависла павутина щастя навіть світло було зайвим.
Як пройшло? похмуро спитала Соломія.
Дуже шляхетний хрущ і ніякий не колорадський, хіхікнула мама, прямувавши до душу.
Мама стала ходити на побачення все частіше: була у театрі Франка, слухала джаз під Аркою дружби, оформила читацький у Науковій бібліотеці, приєдналась до чайного клубу й дописалася до київської поліклініки. А через пів року записалась на якісь курси підвищення кваліфікації, отримала сертифікати, навчилася готувати щось мудроване зі шпинату.
Соломія теж не байдикувала. Вона не хотіла сидіти на маминій трудовій шиї, спробувала влаштуватись у престижну ІТ-компанію. Проте вакансії ламали її, наче гілку, і не брали жодного разу. Друзі розчинились, як кавова гуща. Зрештою Соломія стала баристою, а через два місяці нічною барменкою.
Рутина стелила на очах тіні, забирала порожнистий час і сили. Особисте життя теж складалось дивно: у барі пяні відвідувачі говорили щось незрозуміле, але ніщо не було схоже на справжнє кохання. Соломія врешті втомилась.
Мамо, ти мала рацію. Тут нема чого ловити. Пробач, що тебе сюди притягла, треба додому, видихнула Соломія після ще однієї дикої зміни.
Про що ти? Куди додому? спитала мама, яка саме з якоюсь ніжністю складала у валізу свої речі.
Додому, на Полтавщину! Там і прізвище правильно у платіжках, й до поліклініки ми прикріплені. Тут усе чуже.
Доню, я тут уже вписалась. І повертатись не хочу, дивлячись їй прямо в змучені очі, відповіла мама.
А я хочу! Тут мені все чуже: дурне метро, кава по ціні стейку, пихаті клієнти в барі. У мене там друзі, хата, тут нікого. Ти ж теж речі пакуєш.
Я переїжджаю до Євгена, раптом сказала мама.
Як це переїжджаєш?
Я подумала, що ти вже стоїш на ногах сама квартиру платити зможеш. Соломія, це ж твій подарунок ти вже доросла, гарна, маєш роботу, живеш у Києві. Та у тебе тут перспективи з крану течуть, без іронії сказала мама. Дякую тобі, що привела мене у це життя. Без тебе й далі кволіла б там, під липами. Тут і справді живеш, наче хлюпаєш у фонтані. Дякую! мама розцілувала доньку у дві щоки, але та з відповіддю не поспішала.
Мамо, а як же я? Хто мене підтримає? втираючи сльози, зітхнула Соломія.
Страхова, зарплата, інтернет, та й хрущ який знайдеться, всміхаючись, прорекла мама.
Я так зрозуміла, ти мене залишаєш? Так просто?
Не залишаю. Але ти мені обіцяла без істерик.
Памятаю… Ладно, тоді ключі від дому.
Знайди у моїй сумці. І в мене до тебе ще прохання є.
Яке?
Бабуся теж на переїзд зібралася. Ми все обговорили телефоном. Навідайся, допоможи їй спакуватися.
Бабуся сюди?!
Так! Я їй теж про краще життя, про хрущів і про болото наспівала, та якраз у відділенні пошти шукають працівника, а твоя бабуся, сама знаєш, сорок років з марками та конвертами, будь-який лист на Полярне коло відправить і він дійде. Хай і вона спробує, доки гичка не зівялаСоломія мовчки стояла посеред нової кухні зі старою чашкою в руках. За вікном неспішно світало над Троєщиною, і місто знову було надто великим та чужим. На телефоні спливло бабусине повідомлення: «Зустрінь на вокзалі, не забудь троянди в целофані. Я люблю Київ».
Вона розсміялася крізь сльози, уявила бабусю в картатій хустці посеред натовпу, і зрозуміла: ця нескінченна дорога всередині неї самої, а не між будинками чи містами. Тут, у київській студії з потрісканою плиткою, її немає кому обійняти, зате є кого зустрічати й кому допомогти спакувати мрії в нове життя.
Соломія зібрала бабусині улюблені цукерки, купила ранкових троянд і написала мамі: «А я тебе розумію. Шкода, що раніше це не відчувала. Люблю тебе. Шукай для мене хруща серед своїх знайомих».
Вона вдихнула повітря, у якому вже змішалися ранковий пил і запах випічки знизу, і раптом відчула, що це місто тепер її. У дзеркалі, де мама ще недавно малювала собі нову себе, Соломія побачила своє обличчя: трішки втомлене, але вперше справжнє.
Коли на вокзалі бабуся стиснула її у міцних обіймах, обіцяючи не загубитися в інтернетах, Соломія зрозуміла: немає вже болота, немає страху, є рух назустріч новому життю, у якому вони всі разом пробиватимуть собі шлях до сонця, не озираючись назад.
