Сьогодні, перебираючи старі нотатки, я згадав ту ніч. Це був Святий Вечір. Вікна усіх будинків сяяли, в хатинах лунав сміх та колядки, а я стояв біля дверей, дрібний, у тоненькому піджаку, з рюкзаком, що впав у сніг. Дзвінок батьків: “Геть звідси! Щоб твоєї морди більше не бачили!” Важкі двері вдарили мене прямо в обличчя.
А мама? Вона мовчала. Стояла біля печі, очі в підлогу, губи стиснуті. Її мовчання було грізнішим за крики.
Я пішов, не маючи куди. Сніг під тапочками танув, а в вікнах люди готували кутью й ділилися паляницями. Перші дні я перебирався з підїзду в підвал. Гарячу їжу знаходив лише у смітнику. Одного разу вкрав корж — не зі злості, а з голоду.
Тоді я зустрів діда з клюкою. Він кинув мені бляшанку тушкованої картоплі та сказав: “Не здавайся. Люди інколи наче вовки, але ти тримайся”.
Потім я захворів. Вже ледь дихав у сугробі, коли мене знайшли. Це була Софія Василівна з соцслужби. Вона загорнула мене, немов дитину: “Тримайся, синку. Ти не один”.
У притулку пахло варениками та свічками. Софія Василівна приносила мені книжки, казала: “Ти вартий більшого, навіть якщо зараз у тебе нічого немає”.
Я вчився. Працював нічним прибиральником, а вдень готувався до ЗНО. Став юристом, щоб допомагати тим, хто, як я колись, залишився сам наодинці з холодом.
А потім, через роки, у мій кабінет увійшли двоє. Сірий чоловік і жінка з косами під хусткою. Вони благали: “Миколо, пробач нас…”
Я дивився на них, але в грудях не було ні болю, ні гніву. Лише спокій.
— Пробачити можна. Повернути — ні.
Відчинив двері.
— Ідіть. І більше не повертайтеся.
А сам повернувся до хлопчика, що чекав на мою допомогу. Бо я знаю, як це — мати лише сніг під ногами. І як важливо почути: “Я з тобою”.
