У них хіба рідні відсутні? Навіщо ти їх привела? Жаль тобі Жаль? А нам не жаль? Ми й так ледве вміщаємось у цій хаті! Завтра ж дзвони у соцслужбу, я тобі кажу! Хай вони самі розбираються!
Іван сердито дивився на дружину. Вона щойно повернулася з похорону подруги. Не сама Біля неї стояли діти. Трирічна Олеся та тринадцятирічний Максим несміливо тупцювали біля порога, не знаючи, як реагувати на гнів господаря.
Наталка акуратно підштовхнула дітей у бік кухні й тихо сказала:
Максу, налий Олесі компоту, собі теж візьми. У холодильнику стоїть.
Коли діти пішли, вона різко обернулася до чоловіка:
Тобі не соромно? Марія була моєю найкращою подругою! Ти думаєш, я залишу її дітей без допомоги? Уяви, як їм зараз? Тобі вже сорок, а ти все ще біжиш до мами за порадою! Подумай про них!
Добре, я зрозумів, але ти ж не збираєшся їх залишати у нас? уже спокійніше запитав Іван.
Так! Я оформлю опіку! У них нікого немає, зрозумій! Батько невідомо де. Його навіть на похороні не було.
Марія рано втратила батьків. У неї є тітка, але та вже літня й не хоче брати дітей. А у нас своїх дітей немає.
Наталко, я ж твій чоловік! Ти хочеш почути мою думку?
Ваню, ну що з тобою? Ти ж добрий. Я ж тебе знаю. Інакше б не привела їх без питань. Боїшся витрат? Ми справимось!
До того ж, діти вже не малі. Максим ходитиме в школу, а Олесю влаштуємо до садка. Наше життя майже не зміниться!
Так, але ж мама Наталко! Вона мене доконає, як дізнається! Вона й так постійно докоряє, що онуків нема!
Твоїй мамі варто не втручатися у наші справи. Ми ж і так хотіли усиновити дитину. Навіщо брати чужу? Максим і Олеся нас знають, і ми їх знаємо. Так усім буде легше.
Може, ти й права, Наталко. Але ми хотіли одну дитину! Підкреслю малу! Одну! Ну добре, Олеся Вона ще маленька. А Максим? Підліток! З ним самі проблеми!
І ти, і я колись були підлітками. Все налагодилось. Виросли й нічого, нормальні люди.
Гаразд, побачимо. Нехай поки живуть
Наталка голосно поцілувала Івана в щоку й усміхнулась. Вона не сумнівалася в ньому. Він завжди був таким: сердився, бурчав, а потім приймав рішення й підтримував її.
Наталка пішла на кухню готувати вечерю. Треба було продумати завтра: соцслужба, довідки, документи
Так і почалося нескінченні черги, папери, збори. У кіно сироти відразу знаходять сімю, а насправді треба довести, що ти гідний їх виховувати.
Максима й Олесю навіть хотіли відправити до інтернату, але Наталка з Іваном зібрали всі документи й домоглися, щоб діти залишилися з ними.
З Олесею проблем не було малу легко відволікали іграшки й солодощі.
Але Максиму було важко. Іван помітив, як хлопець стискає кулаки, щоб не розплакатись. Одного разу він відвів його убік, подивився у вічі й сказав:
Максиме, я знаю, як тобі важко. Якби щось сталося з моєю мамою я б не витримав. Але заради Олесі ти маєш бути сильним.
Якщо хочеш плакати скажи мені. Підемо, щоб ніхто не бачив. Такий біль не можна тримати в собі. Але Олесі його показувати не можна злякається. Договорились?
З того дня Максим став ставитися до Івана інакше. Наталка бачила, як вони часто йшли разом, а потім поверталися майже друзями.
Родина пройшла низку перевірок. Щоб довести свою платоспроможність, подружжя взяло кредит, зробило ремонт у кімнаті, купило нові речі.
Потрібні були гроші й на садок для Олесі. А коли Максим зізнався, що сумує за футбольною секцією, вони знайшли кошти й на це.
Нарешті, всі випробування закінчились опіку оформили. Іван влаштувався на додаткову роботу, щоб швидше розплатитися з боргами.
Наталка теж знайшла підробіток вчителька фізики, вона почала займатися з учнями вдома за додаткову плату. Фінансові труднощі поступово зникали
Минув рік. Діти звикли до нового життя. Олеся навіть почала називати Наталку “мамо”.
Навіть мати Івана, Ганна Степанівна, змирилася, хоча спочатку була проти
Наближалося літо, і Іван запропонував:
А давайте на море? Тільки не в Одесу у Туреччину! Якраз гаряча путівка трапилась. Зараз подзвоню й забронюю.
Наталка підтримала. Вона втомилася за цей рік і хотіла трохи відпочити. Іван негайно все організував.
Якось Наталці подзвонила колега, почала розмовляти про дрібниці. Під час бесіди вона згадала про Туреччину.
Колега зітхнула:
Оце вам пощастило! А я все літо на дачі просиджу Грошей не вистачає. Мабуть, опікунські допомоги добрі? Можете собі дозволити!
Наталка навіть не знала, що відповісти. Вона раптом усвідомила, як їх бачать оточуючі: корисливими, жадібними. Звісно, вони взяли
