У однієї літньої жінки була собачка. Її син подарував їй дуже дорогу, маленьку-малесеньку собачку, зовсім крихітну. Жінка нещодавно перенесла інфаркт, і син підніс їй песика, щоб підтримати маму, відволікти від тяжких думок. І це справді подіяло.
Старенька, – а, по правді, вона вже була бабуся, – поступово відходила від хвороби. Вона почала одужувати! З Мікрошей у неї зявилося більше радості. Бабуся виводила його гуляти на тоненькому повідку чи носила у спеціальній сумочці. Мікроша так вона назвала песика, бо був такий дрібнесенький, як мікробчик. Дуже лагідний, слухняний, веселий.
Одного разу бабуся вийшла з Мікрошею на вулицю, і поряд спинилася автівка. Хлопець із дівчиною зацікавилися Мікрошею, попросили дозволити погладити його. Бабусі було незручно відмовити, хоч і серце за песика боліло. Вона піднесла Мікрошу до вікна машини. Дівчина миттю вихопила собачку, а хлопець натиснув педаль газу й вони щезли за поворотом.
Бабуся кинулася навздогін, кричала, плакала. Спіткнулася, впала, сильно забилася і втратила свідомість.
Сусіди викликали «швидку», бабусю забрали до лікарні. Син прийшов до матері, а вона лежала знесилена, губи сині, ледь дихає. Тільки тихо шепотіла імя свого песика. Плакала старечими сльозами й шепотіла: «Мікроша»
Син, уявіть собі, знайшов тих молодиків. Сусіди добре запамятали автомобіль і здогадалися, до кого мали справу ті діти. Син звернувся до своїх знайомих-поліцейських. Їм не склало труднощів дізнатися, хто власник машини. Жили ті в красивому особняку неподалік Києва, зовсім не бідували. І машина в них дорога, одна на всю округу.
Син поїхав у той будинок. Як саме змусив відчинити двері то, мабуть, не так важливо. Він побачив Мікрошу собачка була дуже хвора. З моменту викрадення він не їв і не пив, тільки голосно скиглив, а потім і зовсім замовк тільки тихо стогнав.
Зрештою, син забрав Мікрошу. Як не так вже й важливо, аби тільки врятував. Грабіжникам уже й самим набрид песик їм хотілося забав і радості, а дістались їм хворе й згорьоване створіння, яке тільки заважало і бруднило все навколо.
Бабуся, на щастя, одужала. І Мікроша почав їсти й гратися, мов колись. Тепер вони гуляють обережно, ні до кого не підходять, а Мікроша, щойно бачить чужу людину, ховається до сумки. Все завершилося добре.
Знаєте, я про що: не можна забирати чужого щастя. Чужої любові. Бо це, можливо, й усе, що людину тримає на цій землі: інша людина, стареньке авто, клаптик саду в маленькому селі, перше місце в ніби нікчемному конкурсі
Оце крихітне й тримає людину. Не можна для розваги красти чужого маленького песика, того самого Мікрошу. Не принесе щастя вкрадене щастя, пробачте за тавтологію.
Так просто можна вбити людину. За щось крихітне, цим вона і жила. Але й душа маленька кажуть, кілька грамів важить. А в ній ціле життя.
