У родині розлад, то й хаті не рад.
— Ненавиджу його! Він мені не батько! Хай тікає звідси. Ми проживемо без нього, — Ляля шалено злилася на вітчима.
Я не розуміла цього сімейного конфлікту. Чому не жити злагоджено? Мені й на думку не спадало, які пристрасти кипіли в цій хаті.
…У Лялі була молодша сестра по матері — Оля. Оля — спільна донька матері й вітчима. Мені здавалося, що цей чоловік однаково ставився й до рідної Олі, й до прийомної Лялі. Але це лише збоку видно. Насправді Ляля ніколи не поспішала додому після школи. Вона вираховувала, коли вийде на роботу її ворог номер один — ненависний вітчим. Але, не дай Боже, розрахунок був невірним, і вітчим ще був вдома — тоді Ляля «виходила з берегів».
Вона шепотіла мені:
— Він тут! Наталко, посидь у кімнаті.
А сама демонстративно зачинялася у ванній і чекала, поки вітчим піде. Щойно він зачиняв двері, Ляля миттєво виринала зі свого заточення, полегшено зітхала:
— Нарешті пішов! Наталко, тобі пощастило — живеш з рідним татом. А я от мучаюсь… Сумно все це. — Вона важко зітхнула. — Ходімо обідати.
Мати Лялі була майстром у господарстві. У їхній родині їжа була культом. Сніданок, обід, полуденок, вечеря — усе за годинником, за калоріями, за вітамінами. Коли б я не прийшла до Лялі в гості, на столі завжди була тепла страва. Усі каструлі й сковорідки вкриті рушниками, чекаючи на їдців.
Ще пам’ятаю, Ляля не любила сестру Олю, молодшу на десять років. Дражнила її, билася. Але згодом сестри стали нерозлучні, наче воду не розлили.
Ляля вийде заміж, у них народиться донька. Пізніше вся їхня родина, окрім вітчима, переїде на постійне місце проживання до Німеччини.
…Через дванадцять років Ляля народить ще одну дитину. Оля залишиться старою дівою, але допомагатиме сестрі виховувати дітей. У далекій країні їхня родина ще міцніше згуртується. З рідним батьком Ляля листуватиметься аж до його смерті. У нього була інша дружина. Ляля — його єдина донька.
Я виросла в повноцінній родині, з обома батьками, але всі мої подруги були безталанними. Тоді, у дитинстві, я не розуміла їхніх претензій до вітчимів. Але, як виявилося, їм жилося непросто.
У Маринки мати й вітчим були запеклими горілчаниками. Вона соромилася їх, ніколи не запрошувала до себе. Знала — вітчим лаятиме, а мати підтримає й ще й лусне по потилиці. Але, переступивши п’ятнадцятий рік, Маринка сама могла дати відсіч, тому вітчим із матір’ю залишили її в спокої.
— Наталко, запрошую тебе на день народження, — радісно повідомила Маринка.
Я щиро здивувалася:
— До тебе? Мені якось моторошно… Вітчим не вижене?
— Нехай тільки спробує! Його влада надо мною закінчилась. Мама дала мені адресу рідного тата. Тепер він — моя оборона. Тато живе недалеко. Приходь, мама готується, метушиться. — Маринка була впевнена в собі, як ніколи.
Настав день шістнадцятиріччя. Я приготувала подарунок, дзвоню у двері. На порозі стоїть виряджена Маринка:
— Привіт! Заходь, сідай за стіл.
Її мати й вітчим стояли біля столу. Я несміливо привіталася. Подружжя мовчки кивнуло у відповідь.
На святковому столі, застеленому полинялою клейонкою, стояв плов у великій мисці, нарізаний хліб на тарілці та лимонад у гранчаках. На стаканах лежали крихкі коржики. І все. Але було видно, що Маринка пишалася цими «святковими» стравами.
Боже, а чим же вони харчувалися звичайного дня? Згадала свій день народження — моя мати цілий день стояла біля плити. Варила, смажила, пекла. Салати, м’ясо, риба, пироги, торт, сік, узвар… Так, у кожній хаті свої дзвоники.
Я, не показуючи здивування, із задоволенням з’їла плов із хлібом, запила лимонадом. Коржик не стала їсти — дуже кришився, боялася забруднити клейонку.
Мати й вітчим Маринки так і стояли нерухомо, спостерігаючи за нами. У кутку кімнати, де ми святкували, лежала її бабуся:
— Зіно, не пий! А то й мене забудеш, не нагодуєш.
Маринка збентежилася:
— Бабусю, не бійся, мама не п’є. У нас лише лимонад.
Стара заспокоїлася, повернулася до стіни, застогнала.
— Дуже дякую за смачний обід! — я підвелася зі столу.
Ми з Маринкою поспішили піти. Адже в молодості стільки справ… Нам, дівчатам, не сидіти зі старими.
Маринка втратить матір, вітчима й бабусю за один рік. Залишиться сама у двадцять п’ять. Заміж так і не вийде, дітей не народить. Бували залицяльники, але не склалося. Серед них опинився й мій колишній чоловік…
Власне, Маринка сама «підібрала» мого покинутого, прихистила на час. Але й з ним нічого не вийшло. Мабуть, характер уА потім життя розвіяло нас, як осіннє листя, і лишились тільки спогади, мов далекі зорі у темному небі.
