В СІМЇ РОЗКІШ, ТІЖ ДОМА НЕ ОБРАЗУЄ
– Я його ненавиджу! Він не мій батько! Хай йде звідси. Ми справимось без нього, Оля розлючено кидала погляд на свого вітчима. Я не розуміла цього конфлікту. Чому не жити в злагоді? Мені не було ясно, які жарти та образи кувалися в цій родині.
У Олі була молодша сестричка по матері Оленка. Оленка була спільною дочкою матері й вітчима. Ззовні здавалося, що вітчим ставиться до Оленки і до прийнятої Олі однаково. Це лише зовнішній вигляд. На справді Оля ніколи не поспішала додому після школи. Вона розраховувала, коли підете на роботу її головний ворог ненависний вітчим. Але, якщо Бог дозволяв, розрахунок виявлявся помилковим, і вітчим залишався вдома, і Оля «виходила з берегів».
Вона шепотіла мені:
Це мій дім! Марічко, посиди в моїй кімнаті.
Саме тоді демонстративно заховувалась у ванній і чекала, коли вітчим закриє двері. Як тільки він зачиняв за собою двері, Оля негайно виходила з самовиготовленого заточення, з полегшенням вдихала:
Нарешті! Марічко, тобі пощастило, живеш з рідним батьком. А я… все це сумно, Оля важко зітхнула. Пішли, Марічко, на кухню обідати.
Мати Олі була вправною господинею. У цій сімї їжа була культом. Сніданок, обід, полуденок, вечеря все за розкладом, за калоріями, за вітамінами. Куди б я не завітала до Олі, завжди стояв гарний обід. Усі каструлі і сковорідки були накриті рушниками в очікуванні голодних. Я добре памятаю, що Оля не любила сестру Оленку, молодшу на десять років. Оля образила її, підколювала, сварилася. Але згодом вони стали, немов дві краплі води, нероздільними.
Оля вийде заміж, у пари народиться донька. Пізніше вся їхня родина, окрім вітчима, переїде на постійне місце проживання в Ізраїль. Через дванадцять років Оля народить ще одну дочку. Оленка залишиться незаміжньою, проте охоче допомагатиме Олі у вихованні дочок. У далекій країні їхня сімя зблизиться ще сильніше. Оля листуватиметься зі своїм рідним батьком до самого його смерті. У батька була інша дружина, а Оля єдина донька.
Хоча я виросла в цільній родині з батьком і мамою, всі мої подруги були без батька. У дитинстві я не розуміла їхніх скарг щодо вітчима, але їхнє життя було далеко не солодким. У Іриї мама і вітчим були заклятими алкоголіками. Іра їх соромилась, ніколи не запрошувала їх у гості. Вона знала, що вітчим накликатиме клопоти, а мама його підкріпить, навіть поцілує по голові. Але, переступивши пятнадцятиріччя, Іра могла сама відстояти себе, тож вітчим і мама залишили її в спокої.
Марічко, запрошую тебе на день народження, радісно сказала Іра.
Я здивовано відповіла:
Тебе запрошують до дому? Щось боюся, Іра. Вітчим не вигнесе мене?
Хай спробує! Досить, його влада наді мною скінчилася. Мама дала мені адресу рідного батька. Тепер він мій захист. Батько живе недалеко. Приходь, Марічко. Мама готується, квапиться, Іра була впевнена, як ніколи.
Настав день шістнадцятиріччя Іри. Я підготувала подарунок, підстала до дверей подруги. На порозі стояла вбранна Іра:
Привіт, подруго! Заходь! Сядь за стіл.
Мама Іри і вітчим стояли біля столу. Я тихо, обережно привіталася. Подружжя кивнуло у відповідь. На святковому столі, вкритому втягнутою керамічною плиткою, лежав плов у великій мисці, нарізаний хліб на тарілці та лимонад у склянках з граненими краями. На склянках лежали хрусткі слойки. І це все. Але було помітно, що Іра пишалася цими «святковими» стравами.
Боги, чим же сімя живе у будні? Одразу згадалася моя власна день народження. Моя мама стояла біля плити цілий день. Варила, смажила, пекла. Салати, мясо, риба, пироги, торт, сік, компот У кожного дому свої «погремушки». Я, не виказуючи здивування, з задоволенням зїла плов з куском хліба, запила склянкою лимонаду. Слойку відклала, бо вона розсипалась, і я боялася заплямити плитку.
Мама Іри і вітчим стояли нерухомо, спостерігаючи за нами. У куті кімнати, де ми святкували, стояло ліжко. На ньому лежала бабуся Іри:
Зінка, не пий! А то забудеш про мене і не нагодуєш.
Іра зніяковіла:
Бабуся, не переживай, мама не пє. У нас лише лимонад, алкоголю нема.
Старенька, заспокоївшись, повернула обличчя до стіни і зашипіла.
Велике дякую за смачну їжу! я підвелася зі столу.
Ми з Ірою поспішили йти, бо молодість сповнена своїх справ. Нам, молодим дівчаткам, не сидіти зі старими.
Іра втратить маму, вітчима і бабусю за один рік. Залишиться сама у двадцять пять. Не вийде заміж, не буде дітей. Хоча ухвалювалися кавалери, у підсумку нічого не сталося. Серед ухильників зявиться мій колишній чоловік Власне, Іра «запросить» мого покинутого чоловіка, прийме його на час. Але й з ним у неї не вийде. Характер у подруги важкий.
Я дружила ще з Тетяною. Нам було по чотирнадцять. Тетяна жила зі старшою сестрою Анечкою, якій виповнилося вісімнадцять. Анечка здавалася дорослою і недоступною. Вона була сувора, розсудлива, розважлива. Мама сестер щотижня приходила з продуктами, готувала їжу. Вона жила з першим чоловіком. Анечка народилася в першому шлюбі, Тетяна у другому. Після кількох років з другим чоловіком, коли Тетяна народилася, вона повернулася до першого. Я заздрила Тетяні, у якої була повна свобода. Її мати, схоже, безкінечно намагалася задобрити першого чоловіка, у Анечки «стадо» кавалерів. Тетяна залишилася самотньою.
Подруга вийде заміж, народить доньку. Пізніше її чоловіка довго ув’язнять. Тетяна вживе алкоголь. Труп її знайде сестра Анечка в квартирі. Тетяні було сорок два.
Ніка буде новачком у нашому десятому класі. Я з Нікою одразу підружилася. Красуня, з вишуканою фігурою, з мелодійним голосом. Наші хлопці томно слідкували за нею, та у неї був коханий Костянтин. Він приїжджав після уроків своїм автомобілем, підвозив свою «богиню» й в’їжджав у невідоме.
У Ніки батько помер, коли їй ще не було десяти. Ніка погано навчалася, але чудово співала. Костянтин і вона створили ансамбль, виступали на шкільних дискотеках. Коли Костянтина призвали до армії, Ніка проводила коханого на вокзал, пустила сльозу, та не чекала. Вона народила хлопчика від невідомого, жила у маминої хати. Костянтин повернувся зі служби, пробачив «богиню», запросив її назад. Ніка відповіла:
Ти все життя будеш мене звинувачувати, я не хочу. Краще я залишуся одна.
Коли син Ніки виросте, вона вийде заміж за селянина, переїде жити в село.
З усіма цими подругами я спілкувалася одночасно, та між собою вони не дружили. Навпаки, не могли терпіти одне одного. Тепер я час від часу листуюсь із далекою, та одночасно близькою Олею. Моя дитяча подруга пише, що будь-якою ціною збереже свою сімю:
Не хочу, щоб мої діти пережили те, що я терпіти змушена була, «життям» з вітчимом. Якщо треба вирішувати конфлікти, краще з рідним батьком, а не з чужим дядьком. У кровній родині все перемелеться. Вітчим моя душевна рана на все життя.
Іноді ми з Олею згадуємо наші шкільні проделки, сміємося. Сліди Іри та Ніки загублені.
Навіть коли біль і зрада залишають шрами, лише любов і взаємна підтримка допомагають побудувати справжнє щастя. Тому варто цінувати тих, хто поруч, і не давати ворожим вітчимам руйнувати наші серця. Це урок, який навчає, що сімя це не лише кров, а й довіра, повага й спільне бажання берегти один одного.
