— Денисе, ну що тобі не вистачає? Ти подивись — українська мова — двійка, алгебра — кол, а з літератури ти взагалі втік! Ну чому ти не вчишся й постійно прогулюєш? Що ж мені з тобою робити, горе моє! — знову засмутилась Олеся, перегортаючи шкільний щоденник свого восьмикласника.
— Не знаю, — похмуро відповів підліток і відвернувся.
— Олю, та залиш ти хлопця! Література, біологія… Я теж колись прогулював, і нічого — нормальним чоловіком став! — почувся нетверезий голос її чоловіка Тараса, що лежав у кімнаті на дивані.
— Ото й помітно! Чи поговорив би ти з сином, як слід, але ж тобі неколи — третій день не просыхаєш! — скрикнула Олеся.
— Та що такого? Маю право! Я на твої не п’ю! До того ж у Василя нашого було день народження — ювілей! — буркнув Тарас, занурившись у подушку.
…Олеся народилася в інтелігентній родині. Батьки виховували дівчинку строго, вклали в неї не лише хороші манери, а й любов до знань. Вона старанно вчилася, вступила на престижний факультет. Та злодійка-доля звела її з Тарасом.
Познайомились на студентській вечірці. Олеся була на четвертому курсі, а Тарас уже закінчив профтехучилище й працював на заводі. Він приваблював її своїми барвистими очима й незграбною мужністю. Тоді вона ще не знала, як ця людина зруйнує її розмірене життя.
Одружилися того літа, коли Олеся захистила диплом. Спочатку все було непогано, але Тарас не пропускав жодного свята. Будь-який привід — і він уже з друзями, з келихами.
Олеся зрозуміла, що помилилася з вибором. Вона збиралася розлучитися, але вагітність перекреслювала ці плани. Ні підняти руку на дитину, ні залишити її без батька вона не могла. Оптимістка за характером, Олеся сподівалася, що народження сина змінить Тараса. Але коли він п’яний прийшов до неї в пологовий будинок, вона зрозуміла — нічого не зміниться.
Так і сталося. Тарас пив часто й багато. По дому не допомагав — або гуляв з друзями, або відсижувався після гулянок.
Олеся не нарікала. Тягнула все сама: добре заробляла, у хаті було затишно, синові Данилові приділяла увагу. Але чим старшим він ставав, тим більше нагадував батька. Вона не впізнавала в ньому себе: вчився Даня неохоче, гуртки ігнорував.
До сьомого класу хлопець остаточно відбився від рук.
— Олесю Василівно, поговоріть із сином. На уроках грубить, не слухається, а про успішність і мовчати… — такі зауваження вона постійно чула від класної керівниці.
З кожних батьківських зборів Олеся йшла додому й лаяла себе, що десь упустила сина.
Спочатку Даня виправдовувався й обіцяв виправитися. Але це були лише слова.
Він закінчив дев’ятий клас. Про перехід у десятий і мови не йшло. Потрібно було вступати до ПТУ. Олеся з жахом усвідомлювала, що син буквально йде слідами батька. А Тарас до того часу остаточно спився. Вона виводила його з запіїв, терпіла скандали й, що гірше, бігала на завод, благаючи не звільняти чоловіка.
У ПТУ Даня вчився погано: прогулював, грубив викладачам, лаявся з однокурсниками. Дома казав матері, що навчання йому не до душі.
— Мам, може, кину навчання й піду до тата на завод? Гроші зароблятиму, — якось заявив Даня.
— Сину, ну що ти кажеш? Які гроші? Хоч якусь освіту треба отримати! Невже хочеш жити, як тато?
— А що такого? Тато нормально живе.
— Ото й воно! Що такого? Чого до сина чіпляєшся? Хлопець працювати хоче — нехай йде! — втрутився Тарас.
Олесі вдалося переконати сина закінчити училище. Вона бігала до викладачів, благала не відраховувати його.
Ледача справа — Даня отримав диплом і одразу заговорив про роботу на заводі. Олеся відмовляла, бо передбачала, чим це закінчиться. Особливо вражало, як сильно син схожий на батька — і зовні, і вдачею. Від неї в ньому не було нічого.
Але вона, як кожна мати, сподівалася, що син опам’ятається. Та доля знову не була до неї ласкава. Найгірші побоювання справдилися — син влаштувався в одну зміну з татом, і вони почали пити разом.
Одного разу Олеся поверталася з роботи. Не встигла увійти, як спіткнулася в передпокої щось м’яке. ВонаОлеся запалила світло й побачила на підлозі свого сина — п’яного, непритомного, ледь дихаючого, і в цю мить вона остаточно зрозуміла, що її життя тут закінчилося.
