Уся родина зібралась у повному складі. Привід як завжди, матеріальний, але приховано під виглядом сімейної вечері. Людмила, донька баби Тані й мама Соломії з Антоном, перебирала у руках старі бабусині хусточки, в які та ховала гроші… Бабуся своїми грошима вже не могла розпоряджатися нічого не памятає, нікого не впізнає, проте Людмила, по старій звичці, відкладала її пенсію у ті ж самі хусточки.
Ось знову, бідкалася Людмила, звертаючись до родичів, Пропали. Десять тисяч, не менше! Я не могла переплутати самі рахували! Куди ось поділись? Мамо, ти памятаєш, скільки там було?
Баба Таня повернулася, але не до доньки, а до портрету покійного діда Петра.
Ох, Петре… Яка краса… поглянула на онуку Уляну. А ти, онучко, не чіпай мої цукерки вони для гостей… А Антоничок де? В школі?
Людмила згорнула тисячні купюри гривень. Мама, звісно, вже не памятає, скільки там було грошей. Але Людмила впевнена хтось краде! Це й безглуздо, бо в хаті вони одні свої, та все ж хтось тягне гроші у старої людини.
Приїхав Антон, якого бабуся щойно згадувала.
А що це ви тут скинулись, наче на поминках? сказав, забираючи ключі від Жигулів.
Людмила, його мама, мало не плакала:
Антошику, біда! Знову у баби гроші зникли Я ж сама пенсію її у цей шкафчик ховала! Хтось краде!
Антон злегка посміхнувся, окинувши всіх поглядом. Якщо мама ще довіряє усім, то сам Антон нікому.
Кажеш, гроші пропадають? прищурився, Я знаю, куди вони діваються!
Пішов до передпокою і витяг звідти смугасту спортивну сумку Соломії. Соломія не встигла навіть і опамятатись, як Антон розстібнув блискавку, незважаючи на Людмілчини крики, висипав усе на затертий клейончастий стіл.
Посипались помада, ключі, дзеркальце і гроші.
Багато грошей.
Горстка зімятих, але цілком розпізнаваних купюр. Пять тисяч гривень пятисотками.
Дивіться! вигукнув Антон, піднявши одну купюру, Я як заходив, сумка впала, став піднімати, а звідти оце! Пятисотки! Такі знайомі!
Тітка Оксана, котра доти їла салат, прожувала трохи швидше аж поперхнулась.
На кожній купюрі, якщо приглянутись, був ледь помітний слід кулькової ручки тонка синя цятка.
А памятаєте, продовжив Антон, як місяць тому мама рахувала гроші, а Володька ручкою чиркнув? То ось вони. Ті самі бабусині пятисотки.
Усі втупились поглядом у Соломію.
Соломія, яка сиділа, як статуя, здригнулась.
Антоне, що ти робиш?
Я? обурився той, Я нічого! Сумка впала, підняв а там гроші! Дуже знайомі.
Соломія зрозуміла, що сперечатись сенсу нема, треба виправдовуватись.
Це не я! Соломія зірвалась зі стільця, вдаривши стіл.
Навіть баба Таня повернулася на звук.
Що за галас? запитала раптом, Де мої капці?
Усі були шоковані.
Соломійко, доню, підвелася Людмила, Як ти могла? Для чого? Ти ж працюєш, я допомагаю Як можна у бабусі красти?
Мамо, це не я! Я нічого не брала!
А хто? гостро перепитав Антон, Ти тут єдина постійно буваєш, пильнуєш бабусю як сама кажеш. Доступ до хусточок є лише у тебе! У мами теж, але вона такого б не вчинила. Тобі весь доступ.
Соломія відступала назад, ніби зараз її бити почнуть.
Я клянусь, я ні до чого!
Соломія дивилася на маму, сподіваючись, та хоч вона повірить, але Людмила дивилася з огидою.
Брешеш, прошепотіла Людмила, Як ти могла
Я люблю бабусю! Соломія схлипнула від образи, Я допомагала їй! Я не брала цих грошей!
Та жорстка логіка ситуації була не на її користь. Гроші випали з її сумки. Підозрюваних, окрім Соломії, не було.
Все, думаю, питання вирішено, підсумував Антон, Шкода, Соломіє. Дуже шкода. Могла б просто попросити, ми б допомогли. А красти гроші у безпомічної бабусі Ніхто такого від тебе не чекав.
В той вечір Соломію вигнали з дому, і її життя перетворилось на нічний кошмар. Ніхто не повірив. Ніхто не захотів вислухати. Мама, трохи охолонувши, просила бути мякшими, та
Не треба її сюди, Людо, шипіла тітка Оксана по телефону, коли Людмила намагалась обговорити ситуацію, Уявляєш який ганьбище? Мама хоч і не тямить, але, якби знала, як змінилась Соломія
Людмила підкорилась. Вона майже перестала спілкуватися з донькою. Коли Соломія дзвонила, відповідала коротко: зайнята, потім, не зараз.
Соломія боролась: дзвонила родичам з різних номерів, але, впізнаючи її голос, усі кидали слухавку. Соломія почала власне розслідування, котре швидко закінчилось нічим з нею не говорили, у хату до бабусі не пускали.
Домовитись на зустріч вдалося лише з мамою.
Мамо, будь ласка, майже благала Соломія, Я знаю, що звучить це, як виправдання, але клянусь тобі це не я! Чому ти не віриш?
Мамі було найважче це ж її дитина.
Соломіє… мені самій тяжко. Але гроші були в тебе. І не треба більше це обговорювати. Якби тільки я бачила пережили б, але родина не простить Та й мені боляче. Бабуся стільки для тебе зробила.
Але я не винна! Може, випали раніше? З іншої сумки? Може, ще хтось
Перестань! різко відрубала Людмила, Ти моя донька, я хочу вірити, але факти! Факти кажуть, ти крадійка!
З цим Людмила швидко пішла, залишивши Соломію мерзнути надворі.
Вона навіть не змогла попрощатися з бабусею…
Та Соломія дочекалась, доки усі вляжуться, і поїхала до квартири баби Тані, думаючи, що тепер там живе її мама. Мама іноді все ж відповідала їй. Може, сьогодні вдасться дістатися до її серця?
Але двері відкрив Антон.
Високий, неприступний, довелось підняти погляд до нього. Може, це і на краще.
Антоне, тихо просить Соломія, Давай поговоримо. Востаннє.
Йой, Солю. Ще досі намагаєшся відбілити своє імя? Уже не вийде, криво всміхнувся брат, Краще б каялася, тоді, можливо, пробачать.
Але Соломія не збиралась вибачатися за те, чого не робила.
Я мушу знати правду. Можливо, ти щось наплутав? Може, гроші випали з іншої сумки? З кишені? Згадай
І тут у погляді Антона щось змінилося, став крижаний.
Наплутав?… Ти, справді, така наївна? схилився до неї, Та все я знаю. Це я сам тобі їх підклав у сумку.
Перед очима потемніло.
Що?.. лише й видихнула вона.
Саме так.
Навіщо? Соломія не вірила, Для чого?
Усувати конкурентку.
У боротьбі за спадок, Солю, всі засоби годяться. Бабусі ж лишилось, ну, півроку, ти сама бачила. Квартира вже й так переписана на маму, щоб із нотаріусами мороки не було. А тут проблема. Мама, як ти знаєш, сентиментальна. Захотіла квартиру тобі віддати.
Соломія й досі нічого не розуміла.
Чому?
Бо, дорога Соломійко, єхидно посміхнувся, ти щовечора доглядала бабусю: годувала, прибирала, читала їй казки, які вона вже не розуміла. Онучка-мрія. Мама це бачила і танула. Вирішила, що ти заслужила… А я ні? Я не внук? Тож я вирішив теж позмагатись.
Але ж я робила це не через квартиру! вигукнула Соломія, а заради бабусі! Я її любила!
Він пирхнув.
Не розказуй, Солю. Кожен щось хоче. Ти хотіла виглядати доброю овечкою, щоб усе дісталось тобі. А я переграв. Один-один.
Соломія мовчала.
Ось так тепер ти крадійка. Мама мене не покине, бо я гарний син. Ти пропаща донька. І квартира моя. Тепер навіть на поріг без скандалу не потрапиш.
Яке ж ти
Як є, Солю. Все, сестричко. Спадщина прийнята.
Він відчинив двері.
Соломія лиш стояла, мов вкопана. Дійсно, квартира їй би знадобилась оренда дороге задоволення, купити взагалі нереально. Але це була не мета. Вона любила бабусю. Досі памятає, як баба Таня, забувши майже все, погладила якось по щоці, прошепотіла: Дякую, що навідалась, моя хороша. Ти точно як мій Петро.
І тепер, щоб повернути чесне імя, вона мала б довести, що Антон бреше. Але як?
Ніяк.
Вийшла з дому, замкнула за собою двері. Знала: через рік усі забудуть, яка вона була, а памятатимуть лиш одне Соломія обікрала вмираючу бабусю.
Антон переміг. І він це святкував.
Сидячи у порожньому підїзді, я зрозумів одну істину: рідні люди це не завжди про підтримку. Іноді, коли йдеться про спадок, людяність поступається жадібності, а довіра наживі. Не слід втрачати себе навіть тоді, коли довкілля ворожо налаштоване. Головне, щоб совість була чистою навіть, якщо всі навколо говорить протилежне.
