У старому занедбаному будинку повненька жінка вибивала килим із вітряка, не помічаючи, що пил сипався на худу сусідку знизу.
—Гей, товстухо, обережніше з тим килимом! Мені вже вся голова в пилу! — сердито крикнула худа.
Повненька відповіла з іронією:
—Ох, мила, твоє волосся і так нікуди не годиться. З пилом чи без — однакове.
Сварка розпалювалася, коли раптом з’явилася мати худої жінки з мітлою в руках і вдарила нею по вікну повненької.
—Ти скло розіб’єш, жирафо! — огризнулася та.
Мати суворо відповіла:
—Завжди ти шукаєш проблем, так? Слоновище!
Поки три жінки перекидалися образами, покидьок, що проходив повз, спостерігав за сценою. Він злукаво посміхнувся й подумав:
«Жінки… вічно сваряться. Саме час скористатися.»
Тієї ночі худа поверталася додому, коли раптом її перепинив злодій. Він перекрив шлях і прошипів:
—Не кричи. Іди за мною.
—Коли ти мене везеш? — здригнулася вона.
Він ошалени оскалив жовті зуби:
—У он той темний прову́лок. Розважимося.
Його очі блищали, немов у голодного лиса. Жінка намагалася крикнути:
—Ря́туйте!
Він миттєво схопив її за волосся й затулив рота.
—Якщо ще раз відкриєш рота — покараю, — проричав він.
У будинку засвітилися вікна, сусіди визирали, але, помітивши небезпеку, швидко захлопували штори.
—Бачите? — знущався злодій. — Усі вони в страху переді мною. Жарт усі ці баби!
Але раптом…
Злодій відчув сильний удар по голові. Обернувшись, він побачив повненьку жінку з мітлою, що стояла рішуче.
—Га́спиду, відпусти її зараз же, якщо життя кохаєш! — гримнула вона.
Ворог реготав:
—Ти? Сама? Слухай, бегемоти́хо, ще вчора ти з нею лаялася, а тепер рятувати збираєшся?
Повненька спалахнула:
—Ми можемо сваритися, але дозволити тобі шкодити жінці — ніколи! Може, я й одна… але нас багато. Ми завжди підтримуємо одна одну!
Злодій знову засміявся:
—Ви всі слабкі!
Та раптом із-за спини повненької почали з’являтися інші мешканки будинку: мати худої, сусідки — усі зі сковородами, ножами, виделками та мітлами. У їхніх очах горів вогонь.
Злодій відчув, як підступив страх. Його розум метушився:
«Чого це я боюся? Це ж просто баби! Я бився і з міцними чоловіками, навіть з поліцейськими… Чому вони мене лякають? Щось не так… Якщо не втечу, вони мене вб’ють.»
Повітря було напружене, наче ці жінки зі скаженими поглядами ось-ось кинуться й розірвуть його, мов вовчиці.
—За мною, дівчата! — гукнула повненька.
Вони крокували вперед, а злодій у жаху подався навтьхки, кричучи:
—Допоможіть!
Він шпурнувся у калюжу, піднявся, спіткнувся об бляшанку й ледве не впав, але знову кинувся тікати.
Жінки гналися, але зупинилися. Вони перевели дух, а потім, як розлючене військо, підняли крик, розмахуючи знаряддями. Виглядало, що ось-ось розірвуть його на шматки!
Коли все затихло, повненька підійшла до худої:
—Ти в порядку?
—Так… Дякую. Я думала, ніхто не допоможе, — відповіла та.
Повненька всміхнулася:
—Якби ми, жінки, частіше трималися разом, світ став би кращим. Разом ми сильніші.
Того дня єдність групи жінок перемогла боягузтво одного чоловіка. І довела — коли вони разом, то можуть подолати будь-що.
