Тієї ночі Соломія прокинулась о четвертій годині — наче від поштовху, ніби хтось вирвав її із сну. У кімнаті було тихо. Ненормально, моторошно тихо. Не гула дорога за вікном, не бурчав старий холодильник, не тупотіли сусіди зверху, навіть кіт не вимагав їжі, не дряпався під дверима. Повітря у спальні здавалося тяжким, густим, наче все навколо завмерло в очікуванні чогось. Всередині неї, глибоко в грудях, піднялася хвиля — не страху, не тривоги… пустоти. Такої, від якої в вухах дзвенить, як від пострілу у закритому приміщенні.
Минуло рівно сорок дев’ять днів.
Чоловік помер. Тихо. Просто перестав жити. Серце зупинилось на зупинці, де він чекав автобуса до роботи. Вранці він піднявся, як зазвичай. Зав’язав шнурки, чхнув, пожалівся на тиск. Сказав, що купить хліба і чогось до чаю. Вона не пам’ятала, чи поцілував її на прощання. А потім — дзвінок. З моргу. Чоловік із чужим голосом: «Шкодуємо, але…»
Соломія так і не зрозуміла, що таке — «раптово». Без попереджень. Без останньої розмови, без часу на прощання. Без сварки, яку можна було б потім пробачити. Лише мовчання. Лише жахлива крапка у реченні, яке не завершилося.
Перші дні вона трималася. Люди приходили, приносили їжу, квіти, брошури про жалобу. Усі казали, що вона сильна. А вона ківвала. Тримала спину рівно, відповідала спокійно. Поки не залишилася сама. Коли пішли останні співчуваючі, коли прохолола остання юшка, коли ніхто не дзвонив — прийшла Тиша.
Спочатку вона здавалася дзвінкою, потім — в’язкою. Кожен звук у квартирі ставав занадто гучним: краплі ванної, клацання вимикача, власні кроки. Навіть дихання здавалося чужим. Вона почала говорити сама з собою — шепотом, ніби перевіряючи, чи існує взагалі. Чи вже лише її відображення у дзеркалі.
На третій день вона переставила посуд інакше. На п’ятий — вимила вікна, шепочучи «як було». За тиждень — наважилась дістати з шафи частину його речей. Лише частину. Решту — не змогла. Залишила улюблену сорочку, у якій він готував млинці у вихідні. Залишила поношені кросівки, які завжди ставив у кут, хоч і просив його перевзуватися. Вона брала їх у руки, підносила до обличчя, вдихала запах. І знову ставила на місце.
Вона не плакала. Ні сліз, ні ридань. Ніби організм ще не повірив у те, що сталося. Ніби тіло живе, а розум все ще чекає: ось-ось скрипить двері, кроки у коридорі — він повернувся. Лише руки продовжували робити все автоматично: прали, прасували, готували, перевіряли пошту. І все — у очікуванні. Не його. Себе. У новому дні. Без нього.
Сусідка, тітка Надя, приносила пиріжки. Кожного разу питала те саме:
— Ну, як ти?
А вона не знала, що відповісти. Бо «погано» — це занадто зверхньо, а «нормально» — брехня. Вона просто була. Жила за інерцією. Як людина, яку витягли з води: дихає, але не рухається. Дивиться, але не бачить.
За місяць вона вперше вийшла на вулицю. Без мети. Без напрямку. Просто йшла. Осінь уже брала своє — мокре листя, вітер у обличчя, калюжі відбивають сіре небо. У цьому безладі вулиць і шумі машин вона відчула, як загострюються її почуття: запах мокрої землі, кроки перехожих, холод від металевої лавки.
На одній із лавок у парку сидів хлопчик. Років десять, худий, у великому сірому пуховику та з рюкзаком біля ніг. Годував голубів. Вона сіла на іншій лавці — трохи далі, не підходячи, але й не ховаючись. За кілька хвилин хлопчик подивився на неї та спитав:
— У вас хтось помер?
Соломія завмерла. Слова застрягли в горлі.
— Чому ти такВона дивилася на хлопчика, і в цю мить зрозуміла, що Тиша — це не кінець, а просто інший спосіб чути свій власний голос.
