Тої ночі Марічка прокинулася о четвертій ранку — ніби хтось різко витягнув її зі сну. У кімнаті було тихо. Надзвичайно, моторошно тихо. Не гула дорога за вікном, не бурчав старий холодильник, не тупотіли сусіди згори, навіть кіт не вимагав їжі, не дряпався під дверима. Повітря у спальні здавалося густим, важким, немов усе навколо застигло в очікуванні. Усередині неї, глибоко в грудях, піднялася хвиля — не страху, не тривоги… порожнечі. Такої, від якої в вухах дзвенить, як після пострілу у закритому прикміщенні.
Минуло рівно сорок дев’ять днів.
Чоловік помер. Тихо. Просто перестав жити. Серце зупинилося на автобусній зупинці, де він чекав маршрутку до роботи. Вранці він піднявся, як завжди. Зав’язав шнурки, чхнув, поскаржився на тиск. Сказав, що купить хліба та щось до чаю. Вона не пам’ятала, чи поцілував він її на прощання. А потім — дзвінок. Із моргу. Чоловік з чужим голосом: «Шкодуємо, але…»
Марічка так і не зрозуміла, що таке «раптово». Без попередження. Без останньої розмови, без часу на прощання. Без сварки, яку можна було б потім пробачити. Лише мовчання. Лише жахлива крапка у реченні, яке не дійшло до кінця.
Перші дні вона трималася. Люди приходили, приносили їжу, квіти, брошури про скорботу. Усі казали, що вона сильна. А вона ківала. Тримала спину рівно, відповідала спокійно. Поки не залишилася сама. Коли пішли останні співчутливі, коли охолонув останній борщ, коли ніхто не дзвонив — прийшла Тиша.
Спершу вона була дзвінкою, потім — тягучею. Кожен звук у квартирі став надто гучним: краплі у ванній, клацання вимикача, власні кроки. Навіть дихання здавалося чужим. Вона почала розмовляти сама з собою — шепотом, ніби перевіряючи, чи вона ще існує. Чи вже лише її відблиск у дзеркалі.
На третій день вона переставила посуд інакше. На п’ятий — вимила вікна, шепочучи «як було». Через тиждень — наважилася дістати з шафи частину його речей. Лише частину. Решту — не змогла. Залишила улюблену сорочку, у якій він смажив млинці у вихідні. Залишила потерті кросівки, які завжди ставив у кут, хоч і просила перевзуватися. Вона брала їх у руки, підносила до обличчя, вдихала запах. І знову ставила на місце.
Вона не плакала. Ні сліз, ні ридань. Ніби організм ще не повірив у те, що сталося. Ніби тіло живе, а розум все ще чекає: ось-ось скрипнуть двері, кроки в коридорі — він повернувся. Лише руки продовжували робити все на автоматі: прали, прасували, готували, відкривали пошту. І все — в очікуванні. Не його. Себе. У новому дні. Без нього.
Сусідка, тітка Галя, приносила пиріжки. Кожного разу питала одне й те саме:
— Ну як ти?
А вона не знала, що відповісти. Бо «погано» — це надто поверхнево, а «нормально» — брехня. Вона просто існувала. Жила інерцією. Як людина, яку витягли з води: дихає, але не рухається. Дивиться, але не бачить.
Через місяць вона вперше вийшла на вулицю. Без мети. Без напрямку. Просто йшла. Осінь уже вступала у свої права — мокре листя, вітер у обличчя, калюжі, що відбивають сіре небо. У цьому безладі вулиць і шумі машин вона відчула, як у неї загострилися почуття: запах мокрої землі, кроки перехожих, холод від металевої лавочки.
На одній із лавок у парку сидів хлопчик. Літ десяти, худий, у великому сірому пуховику та з рюкзаком біля ніг. Він годурив голубів. Вона сіла на іншій лавоці — трохи далі, не наближаючись, але й не ховаючись. Через кілька хвилин хлопчик подивився на неї і спитав:
— У вас хтось помер?
Марічка завмерла. Слова застряли в горлі.
— Чому ти так вирішив?
— У вас очі тихі, — просто сказав він. — Такі бувають у тих, хто вже не чекає, але ще пам’ятає.
З того дня вона почала приходити до парку щодня. У той самий час. Хлопчика звали Богдан. Він завжди був на тому ж місці, з тими самими голубами. Іноди кивав, як дорослий. Іноди просто сидів, шурша цукерковими фантиками. Іноди приносив їй насіння. Іноди малював паличкою на землі: кораблики, будиночки, людей із сумними очима.
Вони не говорили про важливе. І саме це було найважливішим. Їхнє мовчання не давило, не лякало. Воно було як схованка, як ковдра — тепле, розуміюче, приймаюче. Вони обоє знали: слова можуть лише нашкодити. Там, де болить по-справжньому, краще мовчати.
Минуло два місяці. Марічка вперше засміялася. Спочатку — над картинкою в інтернеті. Потім — над тим, як Богдан імітував професора, що розмовляє про життя голубів. Потім — на кухні, вголос. Сама з собою. Сміялася, бо могла. Бо вперше щось всередині зрушило з місця.
Але одного разу Богдан не прийшов. Ні тогоПісля тижня без нього вона почала годувати голубів сама, і одного ранку побачила на лавці його рюкзак, а на землі — намальованого паличкою соняшника.
