У моєму сні все почалося зі святкування тридцятип’ятиріччя – ніби незначна подія, але доля перетворила її на дивовижний водоверт емоцій. За місяць до того дзвонила моя зовиця, Іриша, сестра мого чоловіка. Ми з нею завжди були, як сіль із цукром.
“Де святкуватимемо твій ювіль?” – запитала вона, наче вже знала, що прийде.
“Ще не думала про це”, – відповіла я, відчуваючи тривогу. Завжди знала – де Іриша, там буде іскра.
“О, значить, гроші в тебе є. Позич нам із Тарасом п’ять тисяч. Дуже потрібно, поверну за две неділі”, – благала вона так, наче читала молитву.
Я не люблю позичати, але ще більше – відмовляти. Особливо таким, як Іриша. Вона вміла знаходити причини: те дитина захворіла, те телевізор “зламався”. Завжди відмовляла – але цього разу не встояла.
“У дітей гарячка, ліки потрібні”, – сказала вона, і ці слова, як гачок, зачепили мене.
Я надіслала гроші. Дві неділі минули – мовчання. Місяць – жодного слова. Вирішила нагадати на святкуванні.
Кафе було затишним, гості веселилися, але я відчувала, що щось не так. Іриша із чоловіком прийшли, сміялися, їли, немов нічого й не траплялося.
“Я позичила твоїй сестрі п’ять тисяч на ліки, – прошепотла я чоловікові. – Обійцяла повернути за дві неділі.”
“Не поверне, – стиснув він губи. – Вона мені вже три роки винен три тисячі. Знаю її.”
Та я все ж вирішила підійти.
“Іриш, дякую, що прийшли. Хотіла поговорити…” – почала я обережно, наче йшла по тонкому льоду.
“Все чудово! – перебила вона, цілуючи мене в щоку. – Страви – просто божественні, особливо салат із квасолею. Рецепт даси?”
“Я про інше… Ти ж позичала в мене гроші.”
Іриша зареготала, запрокинувши голову:
“П’ять тисяч? Коли це я в тебе такі гроші брала? Ти ж завжди відмовляла!”
“Я перевела тобі на карту. Можу показати переказ”, – відповіла я, відчуваючи, як обличчя спалахує.
Вона зблідла, але швидко зібралася.
“Ах, так… Було таке. Просто я не запам’ятовую дрібниці”, – промовила вона, схрестивши руки.
“Ти ж обіцяла повернути за дві неділі. А тепер місяць пройшов…”
І тут почався спектакль.
“У тебе совість є?!” – вигукнула вона так, що всі за сусідніми столиками озирнулися. – “У мене діти хворіли, а ти з мене гроші вимагаєш! Тобі не зрозуміти, адже у тебе своїх нема!”
Мене ніби обухом вдарили. Іриша йшла в наступ.
“А подарунок? Ми тобі купили подарунок! Просто вдома забули. Джере його вартість – п’ять тисяч! То ми в розрахунку. Не чекала від тебе такої жадоби!”
“Який подарунок? Ви нічого не дарували”, – прошепотіла я.
“Забули! Але він існує!” – гаркнула вона. – “Все, ми йдемо! Тарасе, ходім! Тут нас не поважають!”
Її чоловік допив каву, витер губи й мовчки пішов слідом.
Пізніше до мене підійшла свекруха – Надія Степанівна. Взяла під руку й тихо сказала:
“Сама винувата – дала. Я своїй доньці не позичаю. Якщо й даю – знаю, що не поверне. Твої п’ять тисяч пішли на новий ланцюжок, який ти бачила на ній.”
У мене перехопило дух.
“І жодного подарунка не було. Вигадка. Дякуй, що не здоров’ям розплатилася. Вважай – урок.” – І підморгнула так, наче розкрила таємницю.
Ми більше не спілкувалися. Вдома було тихо. А потім раптом… вона обурилася, що я її не привітала зі святом.
“Я думала, ви хоча б гроші надішлете”, – сказала вона по телефону.
“Тобі не надійшло? – здивувався мій чоловік. – Перевір переказ – з минулого жовтня. П’ять тисяч.”
“Дуже смішно!” – прошипіла вона і кинула слухавку.
Зустрілися через п’ять років – на похоронах Надії Степанівни. Коли продали її хату, поділили гроші. І ніхто з нас більше не дзвонив першим. І, знаєте, стало легше дихати.
