Того дня до мене прийшла жінка, яку я років пять на порозі не бачила. Тетяна Миколаївна. У нас у Вересні її за очі називали «генеральшею». Не за чоловіка-військового, ні, а за свою стать, за гострий погляд, що різав гірше за лезо, та за гординю, якою можна було б огородити наше село тричі, мов парканом. Ходила завжди з прямою спиною, підборіддям угору, ніби ступала не по нашій сільській бруді, а по палацовій підлозі. І ні з ким особливо не водилася кивне через плече, і вся розмова.
А ось стоїть на порозі мого медпункту. Не своя. Спина, звичайно, пряма, але в очах така змучена туга. Хустину свою кольорову на самі брови натягнула, ніби сховатися хоче. Мнеться, поріг переступити не наважується.
Заходь, Миколаївно, кажу ласкаво. Чого в сінях холод розводиш? Бачу, не за аспірином прийшла.
Вона зайшла, на табуретку біля печі сіла, руки на коліна поклала. Руки в неї завжди доглядені були, а тепер шкіра суха, у тріщинах, пальці дрібно тремтять. Мовчить. А я й не поспішаю. Налила їй чаю свого, з мятою та липою. Поставила перед нею на стіл.
Пий, кажу. Душу зігрієш.
Вона взяла чашку, а в очах у неї сльози заблизли. Не покотилися, ні, гордість не пустила, а так і стояли, мов у криниці вода.
Зовсім я одна, Семенівно, видихнула вона нарешті, і голос був чужій, надламаний. Сил моїх нема. Руку от торік підвернула, не зламала, слава Богу, але болить, лиха година, ані дров принести, ані води. А спину ломить так, що ані зітхнути, ані охнути.
І потекла її скарга, мов весняний струмок, каламутний та гіркий. А я сиджу, слухаю, киваю, а сама бачу не теперішню її біду, а те, що пять років тому було. Згадую, як у її хаті, самій охайній у селі, лунав сміх. Син її єдиний, Олег, красеня та робітник, наречену привів. Оленку.
Дівчина була тихий ангел. Олег її з міста привіз. Очі ясні, довірливі. Коса руса, товста, до пояса. Руки до всякої роботи звиклі, хоч і тоненькі. За що Олегові сподобалася зрозуміло. А от чому Тетяні не вгодила село так і не збагнуло.
А не вгодила, і все. Від першого дня Миколаївна її гризла. Не так сидить, не так дивиться. Борщ у неї, бачте, недосолений, а підлогу недостатньо чисто вимила. Компот зварить «цукру перевела, марнотратниця». Городину прополе «всю кропиву для борщу повиривала, невміха».
Олег спершу заступався, а потім затих. Він таки був мамсиним сином, все життя під її крилом. Метався між ними, мов осиковий лист на вітрі. А Оленка мовчала. Тільки худнула та блідла з кожним днем. Я її якось біля криниці зустріла, дивлюся а в неї очі на мокрому місці.
Чого ж ти, доню, питаю, терпиш?
А вона мені так гірко усміхнулася:
А куди ж я подінуся, тіто Варю? Люблю його. Може, звикне вона до мене, помякшає
Не помякшала. Останньою краплею стала стара вишита скатерка, яку ще Тетянина мати робила. Оленка її пранням трохи зіпсувала, узір полиняв. Ох, що тоді було Крику на всю вулицю.
Тієї ж ночі Оля й пішла. Тихо, без слів. Олег зранку мов з ланцюга зірвався, шукав її, а потім прийшов до матері, очі сухі, страшні.
Це ти, мамо, сказав він тільки. Ти моє щастя зруйнувала.
І теж поїхав. За чутками, знайшов свою Олю в місті, одружилися, донечка в них народилася. А до матері ані кроку. Ані листа, ані дзвінка. Ніби відрізало.
Тетяна спершу хорохорилася. «І слава Богу, казала сусідкам. Не потрібна мені така невістка, а син, мабуть, не син, коли матір за спідницю проміняв». А сама рапі
