Сьогодні до мене прийшла жінка, яку я не бачила вже пять років. Ганна Михайлівна. У нас у Верхівні її за очі звали «паніматкою». Не через чоловіка-військового, ні, а через її статність, гострий погляд, гострий за будь-який скальпель, і гординю, якою можна було б тричі обнести наше село, мов парканом. Ходила вона завжди з прямою спиною, підборіддям догори, наче ступала не серед нашої сільської багнюки, а палацовою підлогою. І ні з ким особливо не товаришувала кивне через плече, і вся розмова.
А тепер стоїть на порозі мого медпункту. Не своя. Спина, звичайно, пряма, але в очах така затравлена туга. Хустину свою кольорову на самі брови натягнула, ніби хоче сховатися. Мовчить, не наважується переступити поріг.
Заходь, Михайлівно, кажу лагідно. Чого в сінях холод розводиш? Бачу, не за аспірином прийшла.
Вона зайшла, присіла на табуретку біля печі, руки на коліна поклала. Руки в неї завжди були доглянуті, а тепер дивлюся шкіра суха, в тріщинках, пальці дрібно-дрібно тремтять. Мовчить. А я й не поспішаю. Налила їй чаю свого, з мятою та липою. Поставила перед нею на стіл.
Пий, кажу. Душу зігрієш.
Вона взяла чашку, а в очах у неї сльози заблищали. Не покотилися, ні, гордість не пустила, а так і стояли, немов вода у криниці.
Зовсім я одна, Марічко, видихнула вона нарешті, і голос у неї був чужий, надламаний. Сил моїх нема. Руку от торік підвернула, не зламала, слава Богу, але болить, лиха година, ні дров принести, ні води. А спину ломить так, що ані зітхнути, ані охнути.
І потекла її скарга, немов весняний струмочок, каламутний і гіркий. А я сиджу, слухаю, киваю, а сама бачу не її нинішній біль, а те, що було пять років тому. Згадую, як у її хаті, самій охайній у селі, лунав сміх. Її єдиний син, Дмитро, красень і робітник, привів наречену. Оленку.
Дівчина була тихий янгол. Дмитро її з міста привіз. Очі ясні, довірливі. Коса русява, товстенна. Руки до будь-якої роботи звиклі, хоч і тонкі. За що вона Дмитру сподобалася зрозуміло. А ось чому Ганні не вгодила цього ніхто у селі не зрозумів.
А не вгодила, і все. Від першого дня Михайлівна її їсти почала. Не так сидить, не так дивиться. Борщ у неї, бач, недостатньо червоний, а підлога недостатньо чисто вимита. Компот зварить «цукру перевела, марнотратниця». Город прополе «усю кропиву на щі вирвала, безрука».
Дмитро спочатку заступався, а потім зда
