Того дня до мене прийшла жінка, яку я не бачила вже пять років. Марія Олексіївна. У нас у Вересні її за очі кликали «паніматірю». Не за чоловіка-військового, ні, а за статність, за погляд гостріший за будь-який ніж, і за гординю, якою можна було б тричі обнести наше село, мов тином. Ходила завжди з прямою спиною, підборіддям догори, ніби йшла не по нашому бруду, а по палацовому паркету. І ні з ким особливо не водилася кивне через плече, і розмова скінчена.
А от тепер стоїть на порозі мого фельдшерського пункту. Не своя. Спина, звичайно, пряма звички заради, але в очах така змучена туга. Хустку кольорову на самі брови натягла, ніби сховатися хоче. Мнучиться, не насмілюється переступити поріг.
Заходь, Олексіївно, кажу лагідно. Нащо в сінях холод розводиш? Бачу, не за цитрамоном прийшла.
Увійшла, на табуретці біля печі сіла, руки на коліна поклала. Руки в неї завжди були доглянуті, а тепер шкіра суха, у тріщинах, пальці дрібно-дрібно тремтять. Мовчить. А я й не поспішаю. Налила їй чаю свого, з мятою та липою. Поставила перед нею на стіл.
Пий, кажу. Душу зігрієш.
Вона взяла чашку, а в очах у неї сльози заблищали. Не покотились, ні, гордість не пустила, а так і стояли, мов вода у криниці.
Зовсім сама я, Іванівно, видихнула вона нарешті, і голос був чужий, надламаний. Сил моїх нема. Руку от недавно підвернула, не зламала, слава Богу, але болить, лиха година, ані дров принести, ані води. А спину ломить так, що ані зітхнути, ані охнути.
І потекла її скарга, мов весняний струмок, каламутний і гіркий. А я сиджу, слухаю, киваю, а сама бачу не теперішню її біду, а те, що було пять років тому. Згадую, як у її хаті, самі справній у селі, лунав сміх. Єдиний син, Андрій, красень і робітник, привів наречену. Оленку.
Дівчина була тихий янгол. Андрій привіз її з міста. Очі ясні, довірливі. Коса русява, товста, мов канат. Руки до всякої роботи звиклі, хоч і тоненькі. За що вона Андрієві сподобалася зрозуміло. А ось чому Марії не
