– Тебе тут нема! – Орисине горло перехрипло від люті. – Чи ти зрозумів? У цій родині для тебе місця більше немає!
– Орисю, заспокойся, – ледве встиг вставити Мирослав, але дружина його перебила.
– Мовчи! Своєю мовчанкою роками ти дав їй зрозуміти, що вона має право на все!
Соломія стояла на порозі вітальні, стиснувши ручку подорожньої торби. Її обличчя зблякло, губи тремтіли, та погляд із твердими зіницями лишався гордим.
– Добре, мамо. Як скажете.
– Не клич мене мамою! – зірвалась Орися. – Донька в мене єдина, і це не ти!
Мирослав важко опав у крісло, сховавши обличчя в долонях. Соломія споглядала батька, дожидаючись хоча б слова підтримки. Та чоловік мовчав.
– Тату? – ледве чутно кликнула вона.
– Соломіє, може, не варто так жорстко? – Мирослав нарешті підвів голову. – Поговорімо розсудливо.
– Про що? – Орися схопила зі стола фотографію та вдарила нею об підлогу. Скло розсипалось дрібною тріскою. – Вона нашкодила родині! Увесь Козятин тепер на нас пальцями показує!
Соломія позирала на розбитий фоторамку. Там була їхня спільна новорічна світлина – щаслива родина, усміхнені обличчя. Зараз це здавалось злобною втіхою.
– Мамо… Орисю Степанівно, – виправилась Соломія, – я не винна у тому, що так вийшло.
– Не винна? – мати зробила крок до доньки. – Ти зустрічаєшся з одруженим чоловіком! Руйнуєш чиюсь родину! А тепер ще й дитину від нього чекаєш!
Соломія несвідомо притулила долоню до живота. Плід був ще малим, та вістка вже облетіла їхнє невеличке містечко.
– Я його кохаю, – вимовила вона потиху.
– Кохаєш! – передратувала Орися. – Сорокарічного дідуся з трьома дітьми! Та що в тобі знайшов такий чоловік, що кинув дружину?
Соломіїне обличчя ще більше зблідло.
– Він мене кохає. Ми будемо жити разом.
– Де? – єхидно спитала мати. – Тут? У моїй хаті? Гадаєш, я дозволю привести сюди цього… цього…
– Орисю, годі, – втрутився Мирослав. – Адже вона наша донька.
– Наша? – дружина повернулась до чоловіка. – Я таких доньок не народжувала! Виховувала її, університет закінчити допомогла, працю влаштувала. А вона що? Зв’язалась із першим-ліпшим чоловіком!
Соломія поставила торбу долі.
– Василь не перший-ліпший. Ми знайомі понад рік.
– Ото ж бо, понад рік! – Орися заплескала в долоні. – Отож цілий рік ти мене дурила! Казала, що затримуєшся у госпіталі, а сама тікала до коханця!
– Я не дурила, я просто…
– Просто що? Просто приховувала? Це ж і є брехня!
Мирослав підвівся з крісла й підійшов до вікна. Надворі моросив дощик, сірі хмари повисли низько над стріхами сусідніх хат.
– Соломіє, – пролунало від нього, не обертаючись, – а що ж той Василь каже? Чи дійсно він розлучається?
– Авжеж розлучається,
Андріївни, яка з болем у голосі розповіла, що її чоловік Віктор Євген не збирався йти з сім’ї й усе з Анною було для нього лише жорстокою грою, що залишила її саму з дитиною та важким уроком про те, що особисте щастя не будується на руйнуванні чужого.
