Сьогодні ввечері я нарешті сіла й записала все, бо мовчати більше не можу. Тиждень тому в нас був день народження Остапа, і тепер я знаю: іноді варто один раз сказати правду, щоб зітхнути вільно.
Того ранку я перевірила баланс у застосунку. Цифра була така, що я заплющила очі й дорахувала до десяти. Остап крутився біля дзеркала в коридорі, поправляв комір нової сорочки. Я запитала, чи він заплатить за таксі зі своєї картки. Він винувато глянув: там, мовляв, дріб’язок, іще треба за паркування платити. Нехай я замовлю.
У той день Остапові виповнилося сорок. Вік поважний. Пів року тому ми домовилися святкувати скромно, вдома, утрьох – ми й син. У нас висіла іпотека за двокімнатну квартиру, яку взяли два роки тому. Платіж з’їдав майже всю зарплату Остапа. Я тягнула на собі комуналку, продукти, гуртки дитини та одяг. Мої доходи провідного менеджера це дозволяли, але вільних грошей майже не лишалося.
А місяць тому в наші плани втрутилася Параска Степанівна. Свекруха заявила, що сорокаріччя єдиного сина – подія світового масштабу. Не годиться сидіти на кухні, як жебраки. Треба покликати родичів, зняти залу в ресторані, показати всім, що Остап відбувся в житті. На боязкі спроби Остапа заперечити, що грошей на ресторан немає, Параска Степанівна відповіла: «Леся добре заробляє, не збіднієте заради такого випадку». І я здалася. Сама знайшла затишний ресторан із гарною кухнею, сама склала меню, сама внесла аванс.
У ресторані вже метушилися офіціанти. Стіл на п’ятнадцятеро гостей ломився від закусок. Я спеціально вдягла вільну сукню пісочного кольору, щоб після цілого дня біганини почуватися затишно. Гості почали збиратися до шостої. Параска Степанівна з’явилася останньою в супроводі сестри Остапа, Уляни. Свекруха йшла до столу так, наче то був прийом у самого гетьмана.
– З іменинником! – голосно сповістила вона, вручаючи синові паперовий пакет.
Остап зазирнув усередину і розплився в усмішці:
– О, мамо, дякую! Ті самі парфуми!
Я миттю глянула на назву. Ціна флакона дорівнювала третині платежу за нашою іпотекою.
– Для коханого сина нічого не шкода, – гордо заявила свекруха, віддаючи офіціантові нове пальто з хутряним коміром.
Потім вона перевела погляд на мене. Посмішка згасла.
– Лесе, вітаю, – сухо промовила.
– Доброго вечора, Параско Степанівно, – рівно відповіла я.
Вона окинула залу поглядом:
– Що я можу сказати… Темно. І скатертини якісь простецькі. Остапе, я ж тобі казала про ресторан «Козацька садиба» в центрі Києва. Там такі люстри!
– Мамо, «Козацька садиба» нам не по кишені, – тихо відповів Остап.
– Ой, годі прибіднятися! – відмахнулася Уляна. – У вас Леся заробляє, як директор заводу. Могли б раз у житті братові нормальне свято влаштувати.
Я відчула, як роздратування підкочує до горла, але стрималася. Не час влаштовувати розбирання при гостях.
– Пригощайтеся, Параско Степанівно, – я підсунула до неї блюдо з рибним асорті. – Тут чудова кухня.
Свекруха гидливо підчепила виделкою шматочок:
– Сьомга якась бліда. На ринку, мабуть, брали дешеву?
– Це форель слабкого соління від шеф-кухаря, – спокійно пояснила я.
Банкет набирав обертів. Гості їли, пили, виголошували тости. Розхвалювали Остапа – який він чудовий фахівець, сім’янин, як йому пощастило в житті. Параска Степанівна не стуляла рота весь вечір. Розповідала історії з дитинства Остапа, вихвалялася вигаданими успіхами на роботі й жодного разу не згадала мене. Для неї я була обслуговчим персоналом, чиє завдання – вчасно підливати сік і не відсвічувати.
На гаряче атмосфера за столом розжарилася. Я втомилася, встала, щоб попросити офіціантів принести чай, а повертаючись, почула гучний голос свекрухи:
– Ну і вбралася ти, Лесе.
Виделки замовкли. Гості втупилися в тарілки, вдаючи, що захоплені салатами. Я зупинилася на півдорозі:
– Перепрошую?
– У цій сукні ти на вигляд, як стара кобила, слово честі! – голосно заявила Параска Степанівна.
Остапа залило червоними плямами.
– Мамо, припини. Нормальна сукня.
– Остапе, у тебе око замилилося. Я ж краще хочу. Лесе, тобі тридцять вісім, а ти вдяглася, як бабця на город. Ні талії, ні фасону. Суцільний несмак!
Уляна єхидно посміхнулася, прикривши рота серветкою.
Я повільно підійшла до столу. Весь вечір свекруха демонстративно кривилася: то закуски надто прості, то ресторан дешевий, то дружина в сина недостатньо гарна.
– А мені подобається, – рівно відповіла я, дивлячись прямо на свекруху. – Зручно.
– Зручно їй! – пирхнула вона. – Жінка має прикрашати чоловіка, бути його візитівкою. Ось подивися на мене. Я на пенсію вийшла, а тримаю марку. Тому що себе поважати треба, а не натягувати перший-ліпший мішок з переходу.
Гості ніяково переглядалися. Дядько Остапа втупився в келих, вдаючи, що вивчає бульбашки мінералки.
– Лесе, сядь, не заводься, – шепнув чоловік, смикнувши мене за рукав.
Воно й зрозуміло. Остап завжди волів відсидітися в тіні, поки жінки з’ясовують стосунки. Бажано, щоб я просто промовчала й стерпіла. Але сьогодні я не збиралася мовчати. Я втомилася тягнути на собі іпотеку, фінансувати забаганки свекрухи та слухати публічні приниження власним коштом.
– Параско Степанівно, – я сперлася руками об край столу. – А на вас зараз блузка звідки?
– До чого тут моя блузка? – знітилася вона.
– Дуже навіть до чого, – незворушно запитала я. – Блузка італійська. Натуральний шовк. І шкіряні туфлі, я помітила, коли ви заходили. І ваше нове пальто в гардеробі, з хутряним коміром. Гарні речі, правда?
– Гарні, – насторожено погодилася Параска Степанівна. – Я вмію вибирати якісні речі.
– Вибирати ви вмієте, – погодилася я. – А оплачувати?
За столом хтось нервово кашлянув. Остап почервонів і спробував підвестися.
– Лесе, годі, – процідив він крізь зуби.
– Ні, не годі, Остапе. Коли ми вже заговорили про зовнішній вигляд і повагу до себе, давайте щиро. Я підвищила голос, щоб усі чули: – Цю італійську блузку, туфлі та шикарне пальто ви купили минулого місяця, Параско Степанівно. На двадцять тисяч, які я переказала вам зі своєї квартальної премії. Тому що вам, цитую, «не було в чому піти в поліклініку, соромно перед лікарями».
Обличчя свекрухи витягнулося. Яскрава помада на губах раптом видалася безглуздою. Вона забігала очима по гостях, шукаючи підтримки, але родичі раптом зацікавилися м’ясом, що холоне.
– Я в сина просила! – з викликом кинула свекруха.
– А дав не син, – відрізала я. – Тому що зарплати вашого Остапа вистачає рівно на іпотечний платіж, бензин та бізнес-ланчі.
Уляна спробувала втрутитися:
– Лесе, ти навіщо чужі гроші рахуєш? Зовсім уже?
– Я рахую свої гроші, Уляно. І цей бенкет, на якому ви зараз сидите, критикуєте ресторан і мій зовнішній вигляд, теж оплачено до гривні з мого гаманця.
У залі повисла ніякова пауза, яку переривав лише дзвін посуду за сусідніми столиками.
– І ті дорогі парфуми, які ви сьогодні подарували синові, куплені на гроші, що я дала вам на лікування зубів минулого тижня, – додала я, дивлячись просто в очі свекрусі.
Параска Степанівна залилася червоними плямами.
– Та як ти смієш… – пробурмотіла вона.
– Так ось, – я випросталася. – Я можу ходити хоч у мішку з-під картоплі. Тому що цей мішок я сама собі купила на свої зароблені!
Я підсунула до себе келих із соком.
– А коли ви навчитеся одягатися на свою пенсію, тоді й поговоримо про мої фасони. Смачного!
Я спокійно сіла.
Свекруха хапала ротом повітря. Вона чекала, що син заступиться за матір, прикрикне на дружину, що зарвалася. Але Остап просто сидів, опустивши голову, і старанно колупав виделкою запечену картоплю. Нічого не залишалося. Параска Степанівна зім’яла тканинну серветку, кинула її на стіл і різко підвелася.
– Моєї ноги більше не буде у вашому домі! – випалила вона, ні до кого конкретно не звертаючись.
Розвернулася й швидко попрямувала до виходу. Уляна, кинувши на мене нищівний погляд, схопилася й побігла слідом.
Решту вечора атмосфера була гнітючою. Гості швидко доїли гаряче, випили чаю, натягнуто попрощалися й розійшлися. Додому ми з Остапом їхали мовчки.
Минув тиждень. Життя тривало. Параска Степанівна демонстративно не дзвонила. Остап кілька днів ходив з ображеним виглядом, намагався звинуватити мене в зайвій різкості, але аргументів не знайшов.
У суботу вранці я варила каву, коли на телефон чоловіка прийшло повідомлення. Остап, який сидів за столом, глянув на екран і зам’явся.
– Лесе, – почав він запобігливо. – Мама пише. У неї холодильник зламався. Майстер каже, що ремонт дорогий.
Я відпила гарячої кави з кухля.
– Яка неприємність, – рівно відповіла.
– Треба б допомогти, – Остап почухав потилицю. – Скинеш тисяч п’ять? Я з наступної зарплати віддам.
– Ні, Остапе, не скину, – я поставила кухоль на стіл.
– У сенсі? У неї продукти пропадуть!
– У прямому, – я подивилася на чоловіка. – Твоя мама ясно дала зрозуміти, що я ходячий несмак і не поважаю себе. Я вирішила прислухатися до її мудрої поради.
Я підійшла до плити й вимкнула конфорку.
– Вчора записалася в салон на стрижку та фарбування. А на вихідних поїду в торговий центр за новими сукнями. Марку триматиму!
Остап розгублено кліпав.
– А холодильник як же?
– А холодильник, любий, тепер твоя турбота, – усміхнулася я. – Бери підробіток, проси аванс. Ви ж родина, рідна кров. Впевнена, ти впораєшся!
Я взяла кухоль і попрямувала до кімнати, залишивши чоловіка наодинці з його думками та зламаним холодильником Параски Степанівни. Дивно, але мені анітрохи не соромно. Можливо, я була занадто різкою, але втомилася бути тією, кого всі ставлять на місце. Отак воно й постелилося. Трясця її матері.
