“У вас є місяць, щоб звільнити мою квартиру!” — оголосила свекруха.
Ми з Тарасом прожили разом два роки. Кохали одне одного, мріяли про майбутнє й урешті вирішили одружитися. Із його матір’ю — Оленою Петрівною — у мене завжди були спокійні, навіть теплі стосунки. Я поважала її, прислухалася до порад, намагалася не суперечити. Здавалося, вона раділа нашому союзу — завжди ласкава, жодного разу не дала приводу для сварки. “Мені пощастило”, — думала я.
Саме вона допомогла нам організувати весілля. Мої батьки ледве зібрали на скромний подарунок — у них не дуже гладко з фінансами. Олена Петрівна усе взяла на себе — від ресторану до оренди авто. Я дякувала їй від щирого серця й відчувала, що ми майже стали родиною.
Але все змінилося в перші ж дні після весілля.
“Ну що ж, діточки, — промовила вона за родинною вечерею, — свою місію я виконала. Сина виховала, освіту дала, у люди вивела, а тепер і одружила. Ви вже не ображайтеся, але хочу, щоб за місяць ви звільнили мою квартиру. Ви — родина, а отже, маєте жити самостійно. Це важливо. Так, можливо, вам буде нелегко, але таке життя. Вчіться заощаджувати, шукати виходи, приймати дорослі рішення. А я нарешті поживу для себе”.
Я не одразу зрозуміла, що відбувається. Мене кинуло в жар, серце закалатало. А потім — у холод. Як так? Ще вчора ми були її “улюбленими”, а тепер вона спокійно виганяє нас з дому? Та й онуків, схоже, бачити не планує…
“Якщо ви сподівалися, що я буду сидіти з вашими дітьми, то даремно, — додала вона, наче йшлося про погоду. — Я мати, а не бабуся-няня. Все життя присвятила Тарасові. Хочу хоч статок прожити для себе. Мій дім завжди буде відкритий для вас — на чай, на свята. Але на постійну допомогу не розраховуйте. Прийде час — самі все зрозумієте”.
Я сиділа, ледве стримуючи сльози. Ми з Тарасом навіть не встигли обжитися, все ще жили в її квартирі. А тепер — валізи й вулиця? Оренда? Мандри? І все це від жінки, яку я вважала майже другою матір’ю…
Я лютилася. Вважала її вчинок зрадою. Зручно влаштувалася у своїй “трьошці”, сама! А ми тепер мусимо шукати, де притулитися. До того ж, у Тараса є частка в цій квартирі — він виріс тут, а тепер просто має піти? А онуки? Хіба бабусі не мріють нянчити малюків, передавати досвід, любов? А вона просто відмахнулася.
Тарас, на моє здивування, не став сперечатися з матір’ю. Навпаки — одразу взявся шукати нове житло та роботу з більшою зарплатою. Казав, що мама права. Ми доросла родина й маємо будувати своє життя самі.
Я намагалася зрозуміти: чому? Чому вона поводиться так холодно? Невже не могла зачекати хоча б пару місяців? Або запропонувати допомогу з пошуком житла? Мої батьки не в змозі нас підтримати, але я сподівалася, що хоча б свекруха буде поруч. Але, як виявилося — ні.
Зараз ми збираємо речі. І кожного вечора я думаю — чи була вона права? Чи просто втомилася прикидатися?
Що скажете ви?…
