«У вас месць, щоб з’їхати!» — сказала свекруха. А чоловік… підтримав її.
Ми з Максимом прожили разом два роки, і, здавалося, все у нас було чудово. Не поспішали з реєстрацією, жили в його маминій квартирі, і я справді вважала, що мені пощастило зі свекрухою. Вона була доброзичливо, спокійною, стриманою. Ніколи не втручалася в наші справи, не чіплялася, не нав’язувала свою думку. Я шанувала її, слухала порад, називала «мамою» і вірила — у нас з нею гарні стосунки.
Коли ми вирішили одружитися, вона взяла на себе всі витрати. Мої батьки, на жаль, тоді були в скруті й могли лише символічно допомогти з весіллям. Я була вдячна свекрусі. Перед собою я бачила єдину родину. Та як же я помилялася.
Минув тиждень після весілля. Ми сиділи на кухні, пили чай, і раптом вона, спокійно, без жодного сорому, промовила:
— Ну що, діточки, я свою справу зробила. Сина виростила, вивчила, поставила на ноги і навіть гарну дівчину йому знайшла. Весілля вам зіграла. А тепер, не ображайтеся, але у вас місяць, щоб з’їхати з мого житла. Ви тепер сім’я — отже, і проблеми вирішуватимете самі. Не бійтеся — спочатку буде важко, але навчетесь економити, планувати, шукати виходи.
Я остовпіла. Здавалося, що під ногами розверзлася земля. Я спробувала пожартувати:
— Мамо, ви серйозно?
А вона кивнула:
— Абсолютно. Мені 56, я хочу пожити для себе. Втомилася бути «чиєюсь матір’ю», «господинею квартири», «жінкою, яка всіх рятує». Я більше не хочу. Дітей — якщо вирішите заводити — прошу заздалегідь: на мене не розраховуйте. Я бабуся, а не нянька. Заходьте в гості, завжди рада вас бачити, але своє життя я більше нікому не віддам. Сподіваюся, ви мене зрозумієте… коли самі доживете до мого вікy.
Я не вірила своїм вухам. Ми ж тільки одружилися! Ще не встигли оговтатися від весільного галасу, а вона вже виганяє нас. Її син, мій чоловік, є співвласником цієї квартири — про це йшлося в шлюбній угоді. Він має право на половину. І раптом вона вихає, щоб ми пішли.
Але найстрашніше було не це. Максим… він просто похитав головою. Не заперечив, не заступився. Навіть не спробував поговорити з матір’ю. Він підвівся, відкрив ноутбук і почав шукати оголошення про оренду. А потім сказав:
— Ну, якщо вона так вирішила… Знайдемо, Марічко, не хвилюйся. Подивимось варіанти, може, мені варто змінити роботу. Усе буде добре.
Я стискала зуби, щоб не розплакатися. Всередині все кипіло. Мої батьки не зможуть нам допомогти — так, але вони б ніколи не виставили нас на вулицю. Чому його мати така егоїстка?
Хотілося кричати. Ми тільки почали жити разом, будувати спільну дорогу. А вона так спокійно взяла й викинула нас за поріг.
Я намагалася поговорити з Максимом пізніше, наодинці. Пояснити, що мені боляче, образливо. Але він лише злигав:
— Це її право. Це її квартира. Вона хоче пожити сама. Я розумію. Давай не робити з цього скандалу.
Тоді я вперше відчула холод між нами. Лід, що пройшов по спині. Я зрозуміла — її слово для нього закон. Він не чоловік, він син. І поки вона вирішуватиме — він слухатиметься. А я?
Я — зайва.
Минув місяць. Ми зняли крихітну однушку на околиці. Віддаємо майб все мої зарплатні за оренду. Максим влаштувався на нову роботу, став затримуватися. А я сиджу ввечері у напівтемній кухні, дивлюся у вікно й думаю: чи була я колись для них «своєю»?
Я старалася, чесно. Готувала, прибирала, робила усе, щоб їм було добре. Але в кінці виявилося — вони родина. А я — просто та, кого можна виставити за двері.
Так, я злюся. Так, мені боляче. І все ж… можливо, це випробування покаже, чи ми з Максимом справді одне ціле. Чи ні.
Але одного я досвід не можу зрозуміти: хіба любляча мати вижене сина через місяць після весілля, знаючи, що він не готовий, що в нього немає ґрунту під ногами?
Чи любов закінчується там, де починається егоїзм?
