У моїх старих роках син перестав зі мною спілкуватися. Він знову повернувся до тієї жінки, яка вже колись розбила йому серце.
Кожна матір бажає своїй дитині лише найкращого. Щоб поруч була людина, яка любить, щоб робота приносила щастя, а життя складалося без болю та розчарувань. Але ж, як часто буває, діти нас не чують, роблять ті самі помилки, наступають на ті самі граблі. Так сталося й з моїм старшим сином. Після розлучення здавалося, що він усвідомив усе. А потім — знову крок у ту саму прірву.
Коли він, ще молодий, повернувся з навчання, познайомився з дівчиною на ім’я Марійка. Наш невеличкий городок на Чернігівщині швидко доніс до мене чутки: слава в неї погана, хлопців було багато, постійні сварки з батьками. Та я подумала — дам шанс. Адже я ж мати. Побачити Марійку — означало зрозуміти, хто заволодів серцем мого хлопця.
Я вимила до блиску хату, зварила борщ, накрила стіл. А вона прийшла… жуючи жуйку, з нахабним поглядом і викликаючою поведінкою. Ні «доброго дня», ні поваги в словах. Залишила враження людини, якій на всіх наплювати.
Багато хто тоді питав мене: «Ганно, та ти що, не бачиш, у що він лізе?» Бачила. Звісно, бачила. Але Тарас тоді був сліпий. За місяць вони вже подали заяву до ЗАГСу. Батьки Марійки все оплатили. Я мовчала. Сподівалася, що кохання зробить її кращою.
Та дива не сталося. Марійка не готувала, не прибирала, замвляла їжу додому, а коли син втомлювався — влаштовувала істерики. Він прибігав до мене, плакав, пив чай і знову повертався до неї. Аж доки вони не розійшлися. Тихо. Без скандалів. За пів року.
Я бачила, як він страждав. Замикався. Мовчав. Уникав розмов. І я — знову ж як мати — намагалася йому допомогти. Познайомила його з дочкою своєї давньої знайомої. Розумна, добра, спокійна. Не красуня, але з душею і серцем. Вони почали зустрічатися, гуляли, сміялися, будували плани. Я вже уявляла, як няньчитиму їхніх дітей. Але…
Марійка повернулася.
Спочатку дзвонила. Потім приїжджала. Потім Тарас знову почав зникати. Одного дня він прийшов до тієї дівчини — до тієї, що допомогла йому піднятися — і сказав, що вони «різні люди». А за тиждень повідомив мені, що знову одружується. На Марійці.
Я не вірила своїм вухам. Запитала: «Навіщо? Адже вже було! Ти ж знаєш, чим це закінчується». Він лише мовчав. А коли набрався сміливості, подзвонив і сказав: «Мам, ти не приїдеш на весілля. Я знаю, як ти до неї ставишся. Не хочу псувати свято ні тобі, ні собі».
Він відмовив мені. Мені — матері, що ночами не спала, що тримала його за руку, коли в нього не було сил піднятися з ліжка. Заради кого? Заради тієї, що вже колись його зламала. Заради тієї, кого навіть власні батьки не можуть виправдати.
Я б не пішла. Я знаю. Але почути це — було ніби пощочину отримати.
Тепер я часто думаю: у мене було два сини. А зараз — один. Хоча обидва живі. Просто один із них — сам викреслив мене зі свого життя. І за що? За те, що була чесною? За те, що хотіла вберегти його від болю?
Кажуть, дітей не можна відкидати. Щоб не сталося. Але що робити, якщо дитина сама тебе викреслює, ігнорує, відштовхує? Коли твої слова, твоя турбота — це обтяження, яке він скидає, як непотрібний вантаж?
Я не проклинаю. Я не злюся. Я просто втомилася. Втомилася чекати, коли він розплющить очі. Втомилася сподіватися, що одного дня він скаже: «Мамо, ти була права». Я більше не чекаю. Мій молодший син поруч. Він допомагає, дзвонить, приїжджає. У нього є родина, у нього є совість.
А в Тараса — лише Марійка.
