Яблучко
– Ти така ж, як і твоя мама!
– Яка, бабцю? Я схопився на ноги, але одразу втямив: від кого я обороняюся?!
– Уперта! Вона, хоч і мяка з вигляду, ніколи нікого не слухала! І ти така сама!
– А що я маю слухати?
– Мене! Моя ти онучко, маєш поважати та дослухатися до мене! Я ж старша, знаю життя! Зрозуміла?
Я з подивом дивився на розгарячілу від злості бабцю, котра стукала пальцем у мене перед носом.
Оце так! І де це вона вичитала, що її треба лише слухатися? Прийшла і зєднуйся, не відженеш!
Я мимоволі стис пальцями, наче малюючи у повітрі, і шкода, що не можна відкоригувати цей день: прибрати трохи тіні тут, освітлити там Я не люблю темряви. Я не терплю сварок, лайки, криків. Моя мама ніколи не підвищувала на мене голосу. Завжди казала: мудрі люди не тільки слухають, а й чують.
– Вушка відкриваємо, Яринко, і слухаємо уважненько! Як зайчик! Знаєш, чому зайчик так добре чує? Бо лисичка крадеться тихо-тихо. Відволікся зайчик лисичка його спіймає!
– Не треба! малесенький Яринка ніби завмер, слухаючи маму.
– Звісно, не треба! Ось тому зайчики завжди на варті слухають добре і бігають швидко! Лиса їх не дожене!
Це було давно. Я вже виріс, а мамині казки й поради памятав до дрібниць.
Цікаво Раніше здавалось: мама драматизує або щось перебільшує. А зараз розумію: вона була права в усьому!
Взяти хоча б цю «бабцю». Я взагалі до минулого року її не знав. Жили ми з мамою в невеличкому містечку під Одесою, ходив у садочок, бився з Тарасиком і Віталиком, а потім мирився і бігав з ними за морозивом на нашу затишну набережну. Далі була школа, Ярко, перші поцілунки на схилі біля моря.
І мама
Я звичкою стис пальцями велику деревяну намистину на браслеті, зробленому маминими руками.
– Нехай не справжня бірюза. Але красиво ж! Памятай, сину: часто справжнє гірке, складне й холодне. А заміна не завжди гірше. Бачиш головне, що зігріває.
– Це як?
– Памятаєш, як ти з Віталиком посварився?
– Він сказав, що ми бідні, бо ти купила мені кеди не фірмові, а пошиті дядьком Павлом. Мовляв, справжні інакші!
– Так. Віталик правий. Але ніхто не обіцяв тобі «фірму». Правда?
– Правда.
– Ті кеди зі шкіри. Гарні й зроблені з любовю. Дядько Павло інакше не вміє. Тобі вони подобаються?
– Подобаються!
– То хіба важливо фірма чи ні? Люди придумали ці етикетки, щоби здаватися комусь кращими. А чи в цьому щастя?
– Ні.
– Ото ж бо! Головне бути людиною без фальші. Ярлик на кофтинці дурниця для тих, хто ніколи не відчував справжньої радості.
Я тими словами жив. Навіть, коли мама варила на кухні абрикосове варення, я раптом, після чергового конфлікту, спитав:
– Мамо, а Віталик ну, не друг мені? Він же гарно говорить, а потім каже гидоту. Я знаю кеди мої йому сподобались. Але він не визнає.
– Звідки знаєш?
– Колю сказав, що його мама ледви не сварила, аби такі самі купила.
– Ой, Яринко! Ольга, моя мама, відклала деревяну ложку й обійняла мене. Не обрізай одразу. Віталик ще такий самий малий. Ти теж для мене маленький.
– Я не малий!
Я заперечив, але мама лиш посміхнулась і погладила по голові.
– Для мене ти мій хлопчик. Як і всі діти. Це не так вже й погано бути для мами малим. Моїх батьків давно немає, я так хотіла б хоч інколи знову стати дитиною…
Ці мамині обійми і розмови зігрівали.
А бабця зявилася неочікувано. Я не знав, що мама захворіла, а ще менше що вона знайшла зв’язок із колишньою свекрухою й попросила приїхати.
– Привіт, Олю! Не думала, що колись ще зустрінемось! повна, розпашіла жінка зачиняє хвіртку й намагається перевести подих.
– Добрий день, Ганно Петрівно!
Я уважно поглянув на маму голос її був дивним.
– Це Яринка? Ганна Петрівна стиснула губи. Чи точно він син Валерія?
– Ви не змінюєтеся!
Мама засміялася, і я трохи здивувався. Значить, нічого страшного.
Бабця мені не сподобалась. Шумна, різка, нервова. Відразу наповнила наш дім метушнею. Коти по кутках порозбігалися, а Барсик, собака, подарований дядьком Павлом, мовчки вийшов у двір і ліг у тіні саду.
– От єдина розумна істота собака! Знає, що їй у хаті не місце! І правильно!
Коти вискочили надвір від гріха подалі.
І саме тоді я вперше в житті показав характер: піймав свого улюбленця, Мерехлика, й з гідністю поніс його до себе в кімнату.
– Це що за вибрики? Яринко! суворий окрик Ганни Петрівни змусив Барсика гримнути гавком з двору.
– Я за нього! я ліниво глянув через плече на бабусю. Коти у хаті житимуть. І Барсик теж! Вони тут давно. Порядок? Ото й дотримуйтесь у гостях! А вдома як собі знаєте!
– Яринко! Ольга зітхнула, затуливши рота долонею. Ніколи не чула вона, щоб я отак розмовляв із дорослими.
Але, на диво, бабця й не образилася. Лише примружилась, посміхнулася кутиком губ:
– Ого! Все-таки наша кров! Чудово! Яблучко від яблуні недалеко падає!
Відтоді котів не гнала, тішилася, що я впертий.
Втім, було не до них. Події розгорталися так стрімко я дивився на старі настінні годинники у кімнаті й просив: зупиніться!
Навіщо це все? Мама ще ж така молода! І так потрібна мені
Та час невблаганний. Він облічував хвилини і не питав дозволу.
Лікарі, пігулки, лікарня
Ольга померла ранньою весною.
Напередодні я вперше розчинив вікна і свіжий морський вітер наповнив хату.
– Мамо, твоя вишня он-от зацвіте вже!
– Я постараюся побачити, Яринко Як хочеться ще хоч раз…
Дізнавшися, що мами нема, я з люті зламав гілку вишні, що росла під маминим вікном. Для кого вона тепер?
Ганна Петрівна не церемонилася. Затисла мене в обіймах, дала величезну носовичку й веліла:
– Плач! Кричи! Випусти все назовні! Не вини себе і не треба тримати біль у собі. Ми всі тимчасові Кожен має свій час.
Вона, дивне діло, знала, що сказати. Бо справді я винив себе. Мама багато працювала, мало відпочивала. За мене
А я? Гуляв з Ярком, валандався, а не гриз підручники. Знизив оцінки, хоч знав треба виправляти. Узявся, але мамі нічого не розповів. Щоб не переживала
Лист від мами Ганна Петрівна дала мені на сороковини.
– Ось, тримай! Читай уважно. Це материн наказ.
– А чому конверт відкритий? я крутив у руках звичайний білий конверт.
«Для Ярка». Більше нічого.
– За кого тримаєш? Я ще та грім-баба, але чужих листів не читаю! бабуся фыркнула й махнула рукою. Йди вже, я зайнята. Захочеш поможеш з порядком, прийдеш.
Образилась Я відразу зрозумів це, тільки-но бабця зачиняла двері на кухню. Не сварилась, не сперечалась, а тільки приховала погляд.
Я притулився чолом до одвірка, де крейдою ще залишились мамині помітки з мого зросту.
– Ого, який Яринко виріс! Який вже великий хлопець!
Голос мами так виразно пролунав Я й справді: якщо великий мав би бути мудрий. А я необачний Мама б не одобрила такої поведінки.
Я зачинився у своїй кімнаті, сів на килим, поклав конверт на коліна. Тяжко. Я стільки б хотів сказати мамі. Стільки ще хотів би від неї почути
Конверт був повний нерівно списаних аркушів із зошита. Я обняв Пончика, що муркав біля мене, й почав читати
«Яринко, перестань плакати! Ти в мене сильний! Навіщо ті сльози? Життя дивовижне, і в ньому стільки хорошого! Цінуй це! Не марнуй час, навіть на жалість. Скажеш: часу нам було обмаль А я кажу багато! Ти не второпаєш, але я розповім по порядку. Це твоя історія.
З чого почати З того, як я зустріла твого тата. Він був особливий. Побачила і закохалась! Подруги крутили пальцем біля скроні: «Він же рудий!». А для мене сонечко! Ти на нього схожий, хоч і не зовні. Від тата в тебе ластовиння, очі і ніс. Все інше моє. Коли народився, він мріяв, що будеш з бабусиними кучерями Ганни Петрівни.
Вона хороша жінка! Не приймай до серця її різкі манери завжди була надто емоційною, але і доброю.
Чому ти не знав її стільки років? Це моя провина. Я молода і гаряча, не розуміла її, посварилися сильно. З татом жили добрим життям, поки він не закохався. Так трапляється.
Не тому, що перестав любити чи ти йому не був потрібний. Просто знайшов своє. Я, мабуть, більше любила його ніж він мене. Він був хорошим батьком жив зі мною заради тебе, коли любов минула. Врешті, не зміг брехати.
Зараз я його розумію. А тоді боліло, аж дихати важко було. А тут і Ганна Петрівна зявилась. Хто знав вона про нас піклувалась, хотіла зберегти сімю. Почалося з її звичного: «Порядок де?». І все полетіло ми наговорили одне одному так багато
А як же! Я лежала на збереженні, лікар казав можеш не народитись. А вона приїхала, парові котлети носила, порядок навела І поїхала тільки коли впевнилась все гаразд.
Для чого це згадую? Бо зробила помилку не прийняла її. Часто злі слова змінюють долю, віддаляють назавжди. І все ж Ганна Петрівна твоя рідня, вона добра. У тебе є брат і сестра, якщо захочеш познайомишся. Не гарно, коли самотній. Чим більше близьких поруч тим краще. Я за тебе спокійна буду.
Тепер головне. Ярку, вчися! Дуже хочу, щоб у тебе було майбутнє. Але вибирай шлях сам! Ти маєш хист! Використовуй дар! Це не всім дається. Я попросила бабцю вона допоможе. Я назбирала трохи гривень. На рік-два тобі вистачить. А там сам! Памятаєш, туристи завжди купували твої картини і розписані сумки? У Львові або Києві буде ще легше. Стань художником! Я мрію, що одного дня в столиці відбудеться твоя персональна виставка. І я радітиму там, звідки зможу.
Люблю тебе! Переживаю. Але вірю, впораєшся! Сильний мій хлопчику!
Витри сльози. Я сказала!
Мама».
Я відклав листа і довго не міг підняти голову. Мама сказала не плакати!
Мерехлик давно заснув на килимі, а я намагався збагнути: що далі.
Відповідь знайшлася у вигляді Ганни Петрівни, яка ввімкнула світло:
– Вставай! Годі хандрити. Йди, напою чаєм поговоримо по-чоловічому! Пора діло робити!
Затея із «малюванням» бабці не сподобалась. Вона пробувала втовкмачити, що краще здобути «справжню професію», але я вперся Тоді Ганна Петрівна ще й додала, що в мене впертість як у мами: одним словом, життя близьких можна рознести на друзки.
– Стільки років мовчала! Шукала вас, а твоя мама імя і прізвище поміняла! Як вона це зробила?!
– Дядько Павло допоміг.
– О, це я з ним ще розберусь! Допоміг! Позбавив мене надії! Але я його не виню.
– Він допомагав нам завжди! Маму відмовляв за нього заміж іти.
– А вона?
– Не хотіла. Любила тата. Якби я знав усе вмовляв би! От горе
Ганна Петрівна з гуркотом поставила переді мною тарілку:
– Їж і думай, що я сказала! Яка з тебе професія художник? Он бухгалтер і нагодований, і гроші є!
– Бабусю! Не хочу! Це не моє!
– Де ж мені зрозуміти!
– Не хочу образити! Мама лишила гроші! За місяць мені вісімнадцять! Я поїду! Не буду тягарем!
Бабця аж задихнулася, але раптом розсміялась і склала пальці у знайому дитячу фігуру:
– Їду з тобою! Прослідкую, що з тебе справжній митець вийшов! Я обіцяла твоїй мамі не залишу! Мовчи!
Вона присунула тарілку ближче:
– Їж! Холодне вже!
Через кілька років у невеликій приватній галереї в центрі Києва гомонітиме дивна компанія.
Руда, розкуйовджена жінка, високий хлопчина у великих окулярах і я з малим на руках.
– Ну як? все ж спитаю, хоч рішуче обіцяю собі не турбуватись.
Ганна Петрівна зиркне сердито, візьме онука, витре носа, пригостить цукеркою і кивне:
– Добре! І рамки гарні, і взагалі Але фарби переводиш Боже збав! Міг би й менше! І в майстерні приберись! Я сьогодні була господи, болото! Мирон! звертається до окуляра і носа. А ти куди дивишся?
– А що не так, Ганно Петрівно?
– У неї такі мішки під очима! Ви ж не висипаєтеся! Так! Святослава я сьогодні забираю! А ви спіть, відпочиньте і після вихідних в галерею! Усім усе ясно?
І проходячи повз мене, Ганна Петрівна лагідно проведе рукою по щоці і прошепоче:
– Мамка гордиться тобою, синочку! І я теж! Яблучко моєЯ посміхнувся, лагідно подивився на Ганну Петрівну, а Мирон тихенько узяв мене за руку. Святослав вже тягнув мене до вікна:
– Тату, намалюй, як бабуся сердита! Ось таку! А потім як усі сміються.
Я нахилився до нього, вдихаючи запах дитинства й фарби, і, може, вперше по-справжньому відчув: я вдома. Тут, під цим високим стелею з відлунням маминого голосу, тут, де Ганна Петрівна ніколи не перестане вчити нас жити по-своєму, а ми вперто доводити свою правду, тут, де свої чужих не буває, а у кожній картині світиться сонце, схоже на татове.
За вікном тихо падає вечір, над містом розквітла вишня і між гомоном галереї стільки сміху, що хочеться жити ще дужче.
Я стискаю у долоні мамин браслет тепер він тримає не лише память, а й силу. Я вчуся й сам віддавати тепло далі як закладала мама, як вимагала бабця, як мріє син.
І далекою ласкою відлунює у серці мамин шепіт:
Слухай і чуй, Яринко. Живи сміливо на все вистачить любові.
І так я живу.
