Осколки, які не зліпити
На третій день після похорону Оксана дістала стару коробку. Вона стояла у коморі за мішком з ялинковими прикрасами, припала пилом, наче саме життя обережно сховало її на потім. На потім, коли біль вже не ріже кожну клітину, а лише тихо ноє під ребрами. Або ж навпаки — коли вже неможливо більше мовчати, вдавати, що нічого не сталося. Ніби саме цього вечора, у вичищеній до тиші кухні, минуле постукало у двері самотужки й вимагало, щоб його впустили.
Олег сидів за столом, не ворушачись. Перед ним стояла гранчаста склянка з холодною кавою, він тримав її обома руками, наче в ній було щось важливе. Не дивився на матір. Але коли вона простягнула коробку, взяв. Тихо. Обережно. Наче там лежало не папірце — скло.
Всередині — десятки листів. Він одразу впізнав почерк. Свій. Дитячий. Той, що залишав на шпалерах і зошитах у першому класі. Листи собі в майбутнє. Колись йому було шість, потім вісім, дванадцять — і щороку він писав самому собі. Ніби папір міг зберегти те, що не витримувало серце. Ніби папір міг бути ближчим, ніж батько, якого завжди не було поруч. Наче він чув. Розумів.
Він розгорнув перший лист. Малюнок: він і батько на березі річки. Вудки. Сонечко в кутку. Криво, нерівно, але по-дитячому щиро. “Тато обіцяв улітку взяти мене на рибалку. Дуже чекаю. Він сказав, якщо я перестану плакати вночі, то ми обов’язково поїдемо.” Унизу — криве серденько. Благання, зашите в чорнильний рядок.
Олег повільно поклав листа на стіл. Пальці тремтіли. Мати стояла біля стіни, вп’явшись у неї, наче в порятунок. Не підходила, не говорила. Лише дивилася, немов боялася порушити крихкість миті.
— Він тоді так і не приїхав, — тихо промовив Олег. — Відрядження. Знову. А потім ми перестали питати. Просто одного дня зрозуміли — чекати нема на що.
Мати нічого не відповіла. За вікном дріб дощик, і слабке світло ліхтаря робило кімнату ще сірішою. Все тут наче згасло після його смерті — стіни, повітря, навіть запах книжок на полицях. Навіть годинник на стіні тикав глухіше, немов не хотів заважати жалобі.
Наступний лист був коротким: “Мені дванадцять. Я більше не пишу татові. Безглуздо.” Олег читав повільно, вдивляючись у кожну літеру, немоб сподівався, що дитяча рука передумає. Але літери були рівними. Впевненими. Наче ніж. Це був не просто лист. Це була мить, коли надія загинула. Без крику. Просто затихла.
— Я ненавидів його, — проговорив він. — Розумієш, мамо? Не за те, що пішов. А за те, що ніби був, але його ніколи не було. За порожні обіцянки. За всі ті “Тато затримався”, які ти повторювала, коли я вже знав — не прийде. Не задзвенить ключами, не покличе. Ніколи.
Мати сіла на стілець. У руках у неї був аркуш. Без конверта. Товстий папір, загнутий куточок. Почерк — дорослий, чужий, але такий знайомий. Олег дивився на неї, ніби вперше бачив.
— Він написав тобі. Перед смертю, — сказала вона. Голос здригнувся.
Він узяв листа. Всередині — лише один рядок:
“Ти був моїм страхом і моєю надією. Пробач, що не був поруч.”
Олег перечитав. І ще раз. І ще. Ніби з кожною спробою розуміння глибшало. Але розуміння не приходило. Лише біль. І тиша. У ній дзвеніли не слова, а порожнеча між ними.
Ця тиша не була пустою. Вона пульсувала. У ній вібрували не лише образи, а й те, що вони ніколи не сказали один одному. Вона була повною — уперто, безжально. Минуле не повернеш. Але, можливо, можна нести його інакше.
Він склав листи назад. Акуратно. Повільно. Нібе складав не папір — себе. І останній лист поклав зверху. Пізно. Але, можливо, не даремно.
— Мамо… — він подивився на неї, у вічі, у минуле. — Поїдемо на ту річку. Де він обіцяв. Візьмемо вудки. Просто посидимо. Не для нього. Для нас.
Вона кивнула. Повільно. Обережно. Наче погоджувалася не лише на поїздку. А на спробу. Хоч слабку. Але спробу бути поруч. Хоч раз — по-справжньому.
І цього разу — без “обіцяю”. Лише дорога. Лише вода. І, можливо, трішки тиші, у якій вже можна дихати.
Життя — це не лише те, що було, а й те, як ми несемо цей тягар. Іноді пробачення — це не про минуле, а про можливість йти далі, не згинаючись під вагою непрожитих слів.
