Дрібний дощ бив по обличчю, заливаючи очі. Олена йшла, мріючи швидше опинитися вдома. В голові був туман, думки розпливалися, як стара, поношена простирадло. Обходячи чержаю калюжу, вона ледь не підслізнулася на розмоклій бруді біля краю тротуару. «Годі вже модничати. Не дівчинка. Час переходити на взуття без підборів».
Ось, нарешті, і будинок. Олена відкрила кодові двері під’їзду. В ніз вдарило сухим, пишним теплом від батареї, яка з настанням весни гріла на повну. Взимку б так. Ліфт повільно підняв її на шостий поверх. «Невже захворіла? Зовсім немає сил», — подумала вона, притулившись до стінки кабіни.
У передпокої вона безсило впала на пуф, притулилася спиною до стіни і заплющила важкі повіки. «Все. Вдома!» — видихнула вона і миттєво провалилася в темряву без звуків і запахів.
— Мам, ти чого без світла сидиш? Тобі погано?
Від звуку Вовчиного голосу вона здригнулася, але очей не відкрила.
— Ні, сину. Просто втомилася, — ледь ворочаючи язиком, сказала Олена.
Відчувала, що син стоїть і дивиться на неї. Олена з трудом розплющила очі, але Вовка поруч не було, зате на кухні горів світ. Вона зняла туфлі, пошевелила звільненими від тісного взуття пальцями ніг і підвелася. Її відразу ж гепнуло на вішалку.
— Мам! — підбігший Вовко втримав її від падіння.
— Щось голова запаморочилася.
Вовко допоміг їй дійти до дивана у кімнаті. Олена сіла, відкинулася на спинку і витягнула ноги. «Як же добре!» Очі самі заплющилися… Наступної миті вона рипнула, вириваючись із забуття, розплющила очі і зустріла тривожний погляд сина.
— Мам, з тобою все гаразд?
Олена кивнула і попросила гарячого чаю. Вовко неохоче пішов на кухню.
А вона згадала, як на роботі прийшла до тями на підлозі кабінету. Зовсім не пам’ятала, як упала. Тоді теж звела все до втоми. «Відчуваю себе старою, а мені всього тридцять дев’ять. Може, справді захворіла? Завтра схожу в поліклініку». Олена зітхнула і пішла на кухню.
— Ти бліда. Голова болить? — Вовко поставив перед нею кухоль з димучим чаєм.
Олена насилу посміхнулася.
— Просто втомилася, погода така, дощ. — Вона зробила маленький ковток. — Ти їв?
— Так, мам. Мені треба уроки доробити.
— Іди, усе добре. — Олена дрібними ковтками допивала чай.
Потім переодягнулася в м’який, випраний халат і заглянула в кімнату сина. Вовко сидів за столом, схилившись над книгою. Серце затопила ніжність. Найрідніший, коханий, єдиний і вже зовсім дорослий.
Олена прикрила двері.
— Докторе, що зі мною? Можливо, вітаміни попити? — Наступного ранку Олена сиділа у кабінеті лікаря.
Вона виспалася, але почувала себе все одно зламаною і втомленою.
— Подивимося. Ось направлення на аналізи та на МРТ. З результатами одразу до мене. І не затягуйте. У вас в родині була онкологія, інсульт у когось?
— Так. У батька онкологія, мама померла від інсульту. Тобто, це може бути… У мене син-школяр. Окрім мене, у нього нікого немає. Я не можу померти! — Крик Олени відібрався від стіни навпроти, повернувся до неї і застряг клубком у горлі.
— Давайте не поспішати з висновками. До певних хвороб є схильність, але ви ще такі молоді… Чекаю вас із результатами. А поки випишу вам лікарняний, спокійно пройдете обстеження, відпочинете.
— Мам, ти була в лікарні? Що сказав доктор? — Коли Вовко прийшов із школи, Олена вже була вдОлена обійняла сина, і в цю мить вона відчула, що більше ніщо не має значення, адже вони разом, вони живі, і це найголовніше.
