Ганна сиділа за масивним дубовим столом у своєму домі в Харкові, міцно стискаючи в руках чашку з давно прохолоднілим чаєм. Її погляд був важким, сповненим втоми та рішучості. Перед нею лежав аркуш паперу – заповіт, який вона переписувала вже третій раз за місяць. Її діти, Олексій та Марія, давно не з’являлися в цьому домі, але сьогодні вона скликала їх на родинну нараду. Слова, які вона збиралася вимовити, палили її зсередини: «Або допомагатимете мені зараз, або не сподівайтеся нічого після моєї смерті». Вона знала, що цей ультиматум розірве їхню родину, але мовчання вже не було виходом.
Ганна все життя присвятила дітям. Після смерті чоловіка вона сама тягла Олексія й Марію, працювала на двох роботах, щоб у них були теплий одяг і книги для школи. Вона пишалася їхніми успіхами: Олексій став архітектором, Марія – лікарем. Вони поїхали з Харкова, збудували своє життя в Києві, завели сім’ї. Ганна раділа за них, але з роками її радість змінилася самотністю. Її дім, колись наповнений сміхом, тепер стояв порожнім. Її здоров’я погіршувалося – артрит скручував руки, серце давало про себе знати, але діти дзвонили дедалі рідше. «Мамо, ми зайняті, робота, діти», – казали вони, і Ганна ковтала образу, сподіваючись, що вони згадають про неї.
Все змінилося, коли вона впала взимку, посковзнувшись на покритому льодом ґанку. Сусідка викликала швидку, і Ганна провела тиждень у лікарні з переломом стегна. Олексій і Марія приїхали, але їхній візит був коротким – кілька днів, формальні бажання одужання, і вони знову зникли. Ганна залишалася сама, борючись з болем і побутовими клопотами. Вона не могла самостійно донести сумки з магазину, розчистити сніг у дворі, навіть відкрити банку з варенням було важко. Вона телефонувала дітям, просила допомоги, але чула лише: «Мамо, найми когось, у нас немає часу». Ці слова вражали її глибше, ніж фізичний біль. Вона не хотіла чужих – вона хотіла родини.
Ультиматум народився в одну з безсонних ночей. Ганна дивилася на старі фото, де Олексій і Марія, ще дітьми, обіймали її на пікніку, і плакала. Вона не хотіла померти в самотності, оточена байдужістю. Її дім, земля, заощадження – усе, що вона збирала роками, – мало дістатися дітям. Але за що? За їхні рідкісні дзвінки й обіцянки, які ніколи не виконувалися? Вона вирішила: якщо вони хочуть спадщину, нехай доведуть, що вона для них не пусте місце. Ганна викликала нотаріуса й додала до заповіту умову: спадщину отримають лише ті, хто допомагатиме їй за життя.
Коли Олексій і Марія приїхали, Ганна зустріла їх холодно. Вона не стала ходити навколо. «Я втомилася бути вам тягарем», – почала вона, і голос тремтів від стримуваних сліз. – «Якщо ви не будете допомагати мені зараз – приїжджати, піклуватися, бути поруч, – я перепишу заповіт. Усе відійде благодійному фонду». У кімнаті повисла тиша. Олексій наВ кімнаті повисла тиша. Олексій нахмурився, Марія опустила очі, а Ганна зрозуміла, що її вибір був остаточним.
