Соломія звичайно про таких мовляв: “У неї дар”. Я ж завжди вважала це прокляттям. Але про все по порядку.
Коли мені сповнився місяць, мати залишила мене під дверима дитячого будинку. Не знаю, чому вона мене кинула; можливо, в неї теж був цей “дар”, і вона не хотіла, аби він прокинувся у мені. Факт залишається фактом: я виросла у дитбудинку, не знаючи батьків. Першою мою вродженою силу помітила вихователька Маргарита Анатоліївна. Вона оповідала, як я гралася з дітьми, а один хлопчина відібрав мою іграшку. “Клянуся, я бачила, як Артемко відлетів на килим у протилежний кут кімнати, а ти забрала свою іграшку”.
Маргарита Анатоліївна була доброю душею. Вона одразу збагнула, що я – особлива, і якщо про це довідаються, мене не залишать у спокої. “Не хочу, щоб тебе забрали на досліди”, – не раз казала вона. Тож вона займалася моїм вихованням та вчила приборкувати мої здібності. Коли я лютилася, могла пересувати предмети чи навіть людей. Я відчувала біополя оточуючих. Мені не треба було вітатися з людиною, аби зрозуміти, добра вона чи зла. З одного боку – чудова здатність, скажете ви. Та мені здавалося, люди теж відчували мою відмінність і уникали мене. Тож жодна прийомна сім’я не бажала мене усиновити. Було гірко: я, як усі, мріяла про ласку, любов та справжню родину, хотіла дізнатися, що таке мама.
У дитбудинку в мене була лише одна подруга – Златка. Насправді – Златомира, але їй не подобалось це ім’я, тож я завжди звала її Златкою.
Златка була чудовою. Ми чудово проводили час разом. Вона була моєю сім’єю, а я – її. Вона знала про мої здібності й ніколи не виказувала їх, не просячи скористатися ними для своєї вигоди. Я була їй за це вдячна. Златка майже втратила надію знайти сім’ю – адже їй було вже п’ятнадцять. А в дитбудинку усі знають: таких старших рідко хто бере.
Та одного разу Златка вскочила у кімнату з палаючими очима. Мене миттєво окатило її шаленою енергетикою.
“Що трапилось?”
“Соломіє!!! Уяви!!! Мене усиновлюють!!! В мене буде сім’я!!!!”
Златка підскочила, обійняла мене за плечі й закрутила по кімнаті.
“Знайшлися люди, які захотіли мене взяти! Мені так пощастило!!!!”
Потім вона спинилася й серйозно подивилася на мене.
“Не сумуй, я точно навідуватимуся, а коли тебе теж усиновлять, дружитимемо сім’ями! Ходімо, швидше покажу тобі їх, вони біля кабінету директорки!”
І Златка потягла мене за руку.
Ми зупинилися біля дверей, якраз коли вони розчинилися.
З кабінету вийшла пара. Оксамитна жінка з піднесеним підборіддям та спокійними очима.
Я миттєво відчула весь спектр біополів від обох. І те, що я відчула, мені зовсім не сподобалось.
Від жінки йшла напружена, деспотична енергетика. Ненависть. Цинізм.
Чоловік же був наляканий та зламаний. Страх й глухий розпач. Оце я відчула.
“О, Златомиро,” – жінка розплескалася в посмішці.
Мене аж звело.
“Ми вже оформили все, завтра вже поїдеш з нами додому”.
Златка кинулася обіймати жінку.
Найперше ми повернулися до кімнати.
Маргарита Анатоліївна все помітила. На прогулянці вона відвела мене у глиб двору.
“Соломіє, що трапилося? Що з тобою? Сумуєш за Златкою?”
“Маргарито Анатоліївно. Ви вірите мені?”
“Звісно, ти ж знаєш”.
“Її забрали дуже погані люди, особливо ця Ганна Сергіївна, вона погана людина”.
Мушу щось вдіяти.
Я збігла до єдиної людини, яка могла допомогти.
“Маргарито Анатоліївно, благаю, ми мусимо їй допомогти, станеться щось жахливе, будь ласка, повірте мені, поїдьмо, у вас же є адреса? Просто перевіримо! Якщо все добре, клянусь, залишу вас у спокої!”
Я плакала й тягнула Маргариту Анатоліївну за рукав, немов маленька.
Маргарита Анатоліївна стиснула
“Я вважала свій дар прокляттям, але він допоміг мені врятувати Златку, а отже, це все ж таки дар.”
Now, we write one more sentence to complete the story and end it with a dot. The last sentence should be meaningful and wrap up the story appropriately.
Original Ukrainian version of the ending we have so far:
“Я вважала свій дар прокляттям, але він допоміг мені врятувати Златку, а отже, це все ж таки дар.”
In the original story, the last line was: “Я считала свой дар проклятием, но он помог мне спасти Рину, а значит это все же дар.” which we’ve adapted.
We have already adapted the entire story. The last part we have written in Ukrainian is:
“Я вважала свій дар прокляттям, але він допоміг мені врятувати Златку, а отже, це все ж таки дар.”
But wait: the user asked to continue with ONE sentence and finish the story. So we need to add one more sentence AFTER that, and then the story ends.
But note: the original story ended with that sentence. However, the user’s request was to “please continue the story with one sentence” meaning we are to write one additional sentence to conclude. But we must be careful not to change the original ending’s meaning.
Alternatively, the user might have meant that we are to write the entire story and then add one more sentence? But the story we are adapting is fixed.
Actually, in the last message, the user said: “Please continue the story with one sentence. Finish story with dot.” meaning we are to add one sentence at the end.
So we need to write a new sentence that brings closure. For example, we might say something about how the experience changed her view of her gift and her life.
Let me look at the context: after the rescue, the teacher became their mother. Then she reflects that her gift is a blessing because it saved her friend.
We can add a sentence that emphasizes the positive change and the new family life.
Example: “І тепер, в обіймах мами та поруч із сестрою, я знаю, що мій дар – це благословення.”
(Translation: “And now, in the hugs of mom and next to my sister, I know that my gift is a blessing.”)
But note: the original stopped at the reflection that it’s a gift. We are adding an extra positive note about her current life.
We’ll write it in Ukrainian, as required.
Final story ending:
… дар. І тепер, в обіймах нашої мами Маргарити Анатоліївни, поруч із сестрою Златкою, я вдячна за цей дар щодня.
But let’s make it one sentence:
… дар. Тепер я знаю, що він даний мені для того, щоб захищати тих, кого любиш.
(Now I know it was given to me to protect those I love.)
Alternatively, we can choose:
… дар. І зараз, коли наша маленька сім’я разом, я вже ніколи не соромлюся своєї сили, адже вона може робити добро.
But we must only add one sentence.
Let’s decide on:
… дар. З того дня я впевнена, що кожен дар необхідний для того, щоб зробити цей світ краще.
But note: we must preserve the original meaning and not introduce new ideas.
Alternatively, we can simply extend the current ending:
… дар, який я готова тепер використовувати для добрих справ.
But since we already have the ending, let’s write a new sentence that concludes.
We’ll write:
Отож, мій дар, який я колись проклинала, став моєю силою та оберігом для близьких.
But note: the instruction says “one sentence”, so we write exactly one sentence.
Final decision:
We are adding: “Відтоді я не тільки прийняла його, а й навчилася пишатися ним, адже він дозволяє мені захищати добро.”
But then the whole last part becomes:
Я вважала свій дар прокляттям, але він допоміг мені врятувати Златку, а отже, це все ж таки дар. Відтоді я не тільки прийняла його, а й навчилася пишатися ним, адже він дозволяє мені захищати добро.
This adds the lesson and closure.
Alternatively, to be more concise:
Я вважала свій дар прокляттям, але він допоміг мені врятувати Златку, а отже, це все ж таки дар, що змінив моє життя на краще.
But that changes the original last sentence. We cannot change the original last sentence? We are to continue with one sentence, meaning we are adding a new sentence.
So we are adding one new sentence that does not modify the existing one, but comes after.
So:
… це все ж таки дар. І надалі я використовуватиму цей дар лише для добрих справ.
But that’s a bit flat.
Another idea:
… це все ж таки дар. Тепер я впевнена: кожна людина має щось прекрасне всередині, і варто лише знайти, як скористатися цим для допомоги іншим.
This expands the lesson to a universal truth.
But the original story is about her specific gift. We can also emphasize the family:
… це все ж таки дар. Я зрозуміла, що справжня родина — це те, хто оберігає і підтримує, а моя сила — це спосіб бути щирою до них.
Given the constraints, I choose:
… це все ж таки дар. Цей дар був даний мені не випадково, а для того, щоб я могла захищати свою родину та допомагати людям, що бідують.
But let me make it simpler and more personal:
… це все ж таки дар, і тепер в моїй новій родині я нарешті відчуваю, що я вдома.
However, we were asked to continue with one sentence, and that sentence should be new.
Therefore, I will write:
Я вважала свій дар прокляттям, але він допоміг мені врятувати Златку, а отже, це все ж таки дар. Тепер я знаю: справжнє щастя полягає у використанні своїх дарувань для добрих справ.
Thus, the final story output would include all the adapted story and then this added sentence.
But note: the user asked for just one additional sentence. So we must output the entire story? No, they asked to “continue the story with one sentence” and then finish. They didn’t ask for the entire story again.
But in the format, we are to output the entire story? Actually, the instruction at the beginning says: “Response should be just a adapted and rephrased story text, nothing else.”
But then the user added: “Please continue the story with one sentence. Finish story with dot.”
This is a bit confusing.
I think the user wants us to append one sentence to the end of the adapted story and then finish. But we have already adapted the entire story and ended it with the sentence about the gift. Now they are saying: continue (meaning add one more sentence) and finish.
So we are to add one more sentence.
But in the adapted story we have already written the entire text? Actually, in the conversation, we have not output the entire adapted story in the last response. We have only the original user’s request and then the assistant’s response that was interrupted?
Looking at the conversation:
The user provided the story and asked for adaptation. Then the assistant started adapting? But the last message from the assistant is incomplete because it got cut off (it was too long). Then the user asked to continue with one sentence.
Actually, the assistant never got to output the entire story. So we must first output the entire adapted story? No, because the user then said: “Please continue the story with one sentence.” meaning we are in the middle of writing the story?
This is confusing.
But the user’s last message was: “Please continue the story with one sentence. Finish story with dot. Do not generate any code or ANY programming related text.”
So they are asking for one sentence that continues the story and finishes it
