Назустріч новому життю
Мамцю, скільки можна киснути у цьому болоті? Ми навіть не у провінції, а у глушині глушин, затягувала давню улюблену пісню донька після повернення з кавярні.
Соломійко, я ж тобі сто разів казала: тут наш дім, наші корені. Я нікуди не поїду.
Мама лежала на дивані з задертими на подушку ногами. Вона жартома називала цю позу «Шевченко-спортсмен».
Знову про ті корені! Мамо, ще десяток років і твоя бадилля всохне, а там знову якийсь колорадський жук причепиться, якого ти змусиш мене називати татом.
Після цих прикрих слів мама встала і підійшла до дзеркала у шафі-купе.
Нормальна в мене бадилля, не вигадуй
Та я ж і кажу, поки що нормальна, а далі все: соняшник, буряк чи гарбуз вибирай, що тобі як кухарю до смаку.
Доню, якщо так хочеш, їдь вже сама. Тобі вже давно можна усе, що не заборонено Кримінальним кодексом. Я тобі навіщо?
Для спокою душі, мамцю. Якщо поїду в кращу долю, хто тут про тебе подбає?
Страховий поліс, стабільна зарплатня, вай-фай, та й жук якийсь знайдеться, сама ж казала. Це у тебе легко, ти молода, із сучасним розумінням, не дратують ще підлітки, а я вже на півдорозі до райських садів.
Бачиш! Ти й сама, як мої друзі, жартуєш. Тобі ж лише сорок…
Навіщо ти це сказала вголос? Щоб мені настрій зіпсувати?
Якщо перекласти на котячу мову всього пять, підморгнула Соломія.
Прощаю.
Мамо. Поки не пізно, гайда в потяг і поїхали. Тут нічого такого, що тримало б нас на місці.
Місяць тому я домоглася, щоб у платіжках за газ наше прізвище правильно писали, а ще у нас тут приписка до поліклініки, вичавила останній аргумент мама.
По полісу скрізь візьмуть, а дім можна й не продавати. Не вийде буде куди повертатися. Я тебе швидко у люди виведу і покажу, що таке справжнє життя.
Лікар-узіст правду казав: не дасть вам вона спокою. Думала жартує. Не дарма він потім у Битві екстрасенсів бронзу взяв. Гаразд, поїхали, але якщо не вийде обіцяй, що без істерик повернеш мене додому.
Обіцяю! Чесне слово!
Мені твій тато те ж саме в РАЦСі обіцяв, а у вас резус-фактор однаковий.
***
Соломія з мамою не стали дрібнитися й одразу подалися підкоряти Київ. Зняли всі збереження за три роки й влаштувалися у студію на околиці, пригорнуту до базару та автобусної зупинки, одразу сплативши гривнями оренду на чотири місяці наперед. Грошей не залишилося вже тоді, коли їх тільки почали витрачати.
Соломія почувалася впевненою, сповненою сил. Не гаючи часу на розпаковування скромних речей, вона одразу занурилася у вир міських подій культурних, світських і нічних. Відчула себе своєю серед своїх: швидко знаходила спільну мову з киянами, освоїла найпопулярніші місця, навчилася говорити і вдягатися так, немов ніколи не жила в глухомані, а щойно випурхнула з київського повітря, насиченого зверхністю і амбіціями.
Мама тим часом коливалася між ранковим заспокійливим і вечірнім снодійним. У перший же день, попри вмовляння дочки піти на прогулянку, заявилася на сайти пошуку роботи. Київ ряснів вакансіями, де зарплати і вимоги йшли собі назустріч, не вітаючись.
Після нехитрого підрахунку мама, без допомоги будь-яких мольфарів, винесла вирок: півроку максимум, а там додому.
Не зважаючи на зауваження модерної доньки, влаштувалася кухарем у приватній школі, а вечорами мила посуд у кавярні.
Мамо, ти знову біля плити цілу добу! Наче ми й не виїжджали з дому. Так і не збагнеш радощів великого міста. Може, пішла б учитися? Чи на дизайнера, чи на сомельє, чи хоча б на бровиста. Їздила би в метро, пила каву, адаптувалася.
Соломіє, я не готова вчитися кудись іти. І взагалі не готова. Ти за мене не хвилюйся, я ще звикну. Ти, головне, влаштуйся, як мріяла.
Постогнавши про мамину негнучкість, Соломія влаштовувалася. Зручніше вмощувалася за столиком в кавярні, де каву оплатить якийсь веселий хлопець з Вінниці чи Харкова; адаптувалась психічно встановлювала з містом загадкові звязки, як радив популярний блогер-рунолог; вливалася у ватаги, де тільки й мови, що про успіх, карєру та гроші. Соломія не поспішала знаходити роботу чи серйозно з кимось заводити стосунки. Вона й місто мусили добре притертися.
За чотири місяці мама вже з власної зарплати оплатила оренду, залишила роботу посудомийки й стала готувати для ще однієї філії школи. Соломія тим часом змінила кілька курсів, ходила на кастинг на радіо, знялася у масовці студентського фільму, де «зарплатою» видали макарони з тушонкою, і трохи погуляла з двома «музикантами» одним впертим ослом, другим багатодітним котом, що відмовився ставати серйозним.
***
Мамо, ти сьогодні кудись збираєшся? Може, візьмемо піцу й подивимось кіно? Щось так втомилась, нікуди не хочеться, позіхнула Соломія, лежачи в позі Шевченка-спортсмена, коли мама наносила на обличчя маску краси.
Замовляй, я тобі гривні на карту скину. Мені не залишай, мабуть, голодна не повернусь.
Звідки повернешся? дочка сіла на диван і втупилась мамі у спину.
Мене на вечерю запросили мама відсунула дзеркало, й, як старшокласниця, щиро зашарілася.
Хто це? Соломія чомусь не зраділа.
До нас у школу наприкінці ревізія заходила. Я їх відгодувала биточками тими самими, що ти любиш з дитинства. А голова комісії попросив представити його шеф-кухарю. Посміялися. Прикол: шеф-кухар у звичайній школі! А потім взяли й випили кави, як ти радила. От і запросив мене сьогодні на вечерю.
Ти здуріла?! До незнайомого чоловіка в гості, та ще й на вечерю!
Що тут такого?
Та ти думаєш, він тебе на вечерю чекає?
Доню. Мені сорок, я не заміжня. Йому сорок пять, гарний, розумний і також не одружений. Я, зрештою, буду рада всьому, чого від мене хоче.
Та ти як сільська дівка мов вибору немає.
Я тебе не впізнаю. Сама ж мене сюди тягла, щоб я жила, а не існувала.
Соломія раптом відчула себе мамою, а маму підлітком. Взяла найбільшу піцу на ті гроші, що поклала мама, і весь вечір каралась обжерливістю. Самоістязання закінчилося близько півночі, коли мама повернулася додому не вмикаючи світла, освітила прихожу своїм радісним виглядом.
Ну як? буркнула Соломія.
Гарний жук, і зовсім не колорадський наш, український! мамці сяяли очі.
Мама стала виходити на побачення то в театр, то на стендап, то на джаз-концерт, оформила читацький квиток, вступила до чайного гуртка і прикріпилася до місцевої поліклініки. А за півроку записалася на якісь курси підвищення кваліфікації, набрала сертифікатів і навчилась готувати екзотичні страви.
Соломія теж не гаяла часу, намагалася знайти роботу у престижних компаніях, але перспективні вакансії вперто клали її на лопатки. Ні знайомі, ні приятелі вже не платили за неї каву просто так. Тож Соломія пішла баристою, а за пару місяців нічною барменкою.
Рутина огорнула її, малювала синці під очима, крала час і сили. Особисте життя теж не клеймилося. У барі напівсонні відвідувачі давали хіба нерозбірливі знаки уваги, але до любові ті натяки були так далеко, як Полісся від Карпат. Соломія зрештою вирішила: досить!
Знаєш, мамо, ти мала рацію, тут нема чого робити. Пробач, що притягла тебе у цю круговерть, треба повертатись, заявила Соломія після чергової тривожної нічної зміни.
Про що ти? Куди повертатись? спитала мама, саме запаковуючи чемодан.
Додому, куди ж ще! Соломія, кружляючи навколо дивану, збирала речі. Туди, де в платіжках правильно пишуть прізвище і де наша поліклініка. Ти з самого початку була права.
Я тут уже приписана, і не хочу їхати мама глянула Соломії в заплакані очі.
А я не хочу! Я додому! Терпіти не можу це метро, ця кава по ціні відбивної, ці пихаті обличчя у барі. Там у мене друзі, житло, а тут нічого. Та й ти речі, бачу, збираєш.
Я переїжджаю до Жені, зненацька пробурмотіла мама.
В якому смислі до Жені?
Я подумала, що ти вже самостійна, квартиру оплачувати можеш. Я тобі навіть подарунок роблю! Доросла, працевлаштована, живеш в столиці. У тебе перспектива тече з крана! Дякую тобі, доню, що витягла мене з того болота. Якби не ти, згасла б. А тут життя бє фонтаном! Спасибі! мама розцілувала доньку в обидві щоки, але тієї не відчувалось радості.
Мам, а я як сама? Хто про мене дбатиме? вже не стримуючи сліз, спитала Соломія.
Страховий поліс, стабільна зарплата, вай-фай, ну і жук якийсь знайдеться, повторила мама вже знайомий жарт.
Тобто ти мене покидаєш? Ось так просто?
Не покидаю. Ти ж обіцяла без сцен. Згадала?
Згадала… Ну, ключі дай
Забери в сумці. Але буде до тебе маленьке прохання.
Яке?
Там бабуся теж надумала переїжджати. Я з нею вже домовилась. Зайди до неї, допоможи зібрати речі.
Бабуся сюди приїжджає?!
Так. Я їй наспівала, як і тобі, про нове життя, жуків та болото. А тут саме на пошті оператор потрібен. Ти ж знаєш, наша бабуся сорок років на пошті. Відправить листа навіть на Північний полюс і він дійде. Хай і вона ризикне, поки бадилля не завяло…
