**Шкільний урок, або Олесенька**
Ярик Білик йшов із їдальні. Він уже ступив на перший щабель сходів, коли почув під ними шелест. Зазирнув туди й побачив Тарасика з Вадиком.
— Що ви тут робите?
— Нічого. Іди своєю дорогою, — відмахнувся Тарасик.
У цю мить дзвоник. Тарасик з Вадиком вискочили зі схованки, щось ховаючи у кишені, і всі троє побігли на другий поверх, перестрибуючи через дві сходинки. У клас увірвалися останніми.
Олесенька писала на дошці варіанти завдань до контрольної. Хлопці поспіхом розсілися. Ярик озирнувся. Однокласники шелестіли, ховаючи під парти підручники для списування.
Олесенька різко обернулася, і клас затих.
— Побачу списування — одразу двійка, — сказала вона суворо й почервоніла.
Потім знову повернулася до дошки. Шелестіття відновилося.
Вона викладала у їхній школі всього другий рік після педагогічного. Свою молодість Оксана Петрівна ховала за нарочитою суворістю й великими окулярами з чорною роговою оправою. Коли підвищувала голос — завжди червоніла. І дуже подобалася Ярику.
З його легкої руки всі в школі кликали її ласкаво Олесенькою. Цього року вона стала класною сьомого «В». Хлопці (і навіть дівчата) часто бешкетували, сварили уроки. Олесенька плуталася, незграбно наводила порядок. Одного разу Ярику здалося, що ось-ось вона заплаче. Він не витримав, підвівся й гаркнув на всіх:
— Годі! Ви що, з глузду з’їхали? Вона ж для вас старається. Хочете — не вчіться, але іншим не заважайте!
Це було так несподівано, що всі замовкли. Тільки Вадик захихикав і сказав, що Білик закоханий. На нього відразу зашикали. З того часу клас поводився тихіше.
Олесенька дописала завдання й поклала крейду, коли їй у спину влучило кілька кульок, випущених із трубки від ручки. Кілька застрягло у її волоссі.
Вона з огидою зтрушувала їх, ніби то були огидні павуки. Хтось засміявся. Ярик озирнувся на останню парту, де сиділи Тарасик і Вадик. Ті виглядали спокійними, але по хитрим очам Ярик зрозумів: це їхня робота. *«Ось чим під сходами займалися — готувалися зірвати контрольну»*.
— Відкрили зошити, — сказала Олесенька дзвінким від напруги голосом.
Учніки знову зашелестіли.
— Хто сидить ліворуч — перший варіант, решта — другий. — Оксана сіла за вчительський стіл.
Усі втупилися у зошити, а Ярик знову глянув на Тарасика з Вадиком і показав їм кулак. Нова порція кульок полетіла у бік вчительки, але влучила у дівчат на перших партах.
— Оксано Петрівно, Тарасюк і Зінченко кидаються! — скаржилася Маша Соловейко.
— Чого відразу ми? Ми нічого не робили, — обурився Тарасик і підвівся зі стула. І тут Ярик запустив у нього туго зім’ятим паперовим комом.
— Ай! — скрикнув Тарасик і схопився за щоку. — Ось бачите…
— Білику! — голосно сказала Олесенька і встала. — Від тебе такого не чекала. Дай сюди щоденник. Двійка за контрольну! — Почервоніла, вона сіла й відкрила класний журнал.
Ярик понуро підійшов і поклав щоденник. Олесенька розмашисто написала зауваження. Повертаючи його, додала:
— Завтра до школи приходь із батьками.
— Як справи у школі? — спитав увечері батько.
— Нормально. Тебе Олесенька викликає.
— Що зробив?
— Нічого, — буркнув Ярик.
— Нічого? За «нічого» не викликають. Розказуй.
— Сьогодні була контрольна з математики. Тарасик з Вадиком почали обстрілювати Олесеньку… Оксану Петрівну, — поправився Ярик. — Мені стало її шкода, і я відплатив, вистрілив у Тарасика. Вона помітила, поставила двійку й вигнала.
— То ти кажеш, тебе покарали несправедливо?
Ярик знизав плечима.
— Треба було одразу відправити тебе до дідуся, — зітхнув батько.
— Тату, я справді не винен. Не брешу. Не хочу до дідуся! — гаряче заперечив Ярик.
— Побачимо. — Батько відвернувся до телевізора, і Ярик зрозумів: далі сперечатися безглуздо.
Але до канікул ще два тижні. Хлопець сподівався, що за цей час щось зміниться й батько передумає.
Наступного дня Петро Білик прийшов до школи під час обідньої перерви. У Олесеньки було «вікно». Вона сиділа у вчительській й перевіряла зошити з тієї злощасної контрольної.
— Доброго дня, я Петро Іванович Білик, — представився він, увійшовши без стуку.
Олесенька поправила окуляри, які постійно з’їжджали з переносиці. Батько Ярика був високим, статутним чоловіком років із тридцять п’ять. Його чоловіча краса кидалася в очі, змушуючи жіночі серця калатати частіше.
— Оксана Петрівна Лисенко, класна керівниця вашого сина, — представилася вона, підводячись. Чомусь зняла окуляри і одразу ж наділа знову.
— Я хотіла вам сказати… — Вона була на голову нижча, тому випростала спину й пІ так, почавши зі шкільного уроку, ця історія перетворилася на щось набагато більше — на справжнє родинне щастя.
