Шкільний урок, або Лесенька
Олесь Пилипенко йшов із їдальні. Він уже ступив на перший східці, коли почув під нею шелест. Заглянувши під сходи, побачив Ванька й Женька.
— Ви що тут робите?
— Нічого. Іди собі, — махнув рукою Ванько.
У цю мить дзвінок. Ванько з Женьком вискочили з-під сходів, щось ховаючи в кишені, і всі троє побігли на другий поверх, перестрибуючи через східці. У клас увійшли останніми.
Лесенька писала на дошці варіанти контрольних завдань. Хлопці поспішно розсілися за партами. Олесь оглянувся. Однокласники шелестіли, ховаючи підручники, щоб списувати.
Лесенька різко обернулася, і клас затих.
— Побачу, хто списує — одразу двійка, — суворо сказала вона, почервонівши.
І знову повернулася до дошки. Шелест одразу ж відновився.
Вона викладала у їхній школі лише другий рік після закінчення педагогічного. Свою молодість Леся Володимирівна приховувала за нарочитою суворістю та великими окулярами із простою оправою. Коли підвищувала голос, завжди червоніла. І дуже подобалася Олесю.
З його легкої руки всі в школі ласкаво кликали її Лесенькою. Цього року вона стала класною сьомого «Б». Хлопці (та й дівчата) часто бешкетували, зривали уроки. Лесенька плуталася, незграбно намагалася навести порядок. Одного разу Олесю здалося, що ось-ось вона заплаче. Він не витримав, підвівся й гаркнув на клас:
— Годі! Ви що, з глузду з’їхали? Вона ж для вас старається. Не хочете вчитися — не заважайте іншим!
Це було так несподівано, що всі замовкли. Лише Женько захихикав, сказавши, що Пилип закохався. На нього зашикали. З того дня клас слухався краще.
Лесенька дописала завдання й поклала крейду, коли їй у спину влучило кілька кульок, випущених із трубки від ручки. Кілька застрягли в її волоссі.
Вона з огидою струшувала їх, ніби то були мерзенні павуки. Хтось засміявся. Олесь озирнувся на останню парту, де сиділи Ванько та Женько. Ті виглядали спокійними, але по хитрому блиску в очах Олесь зрозумів, що стріляли саме вони. «Ось чим під сходами займалися — готувалися зірвати контрольну».
— Відкрийте зошити, — сказала Лесенька тонким, напруженим голосом.
Учні знову зашелестіли.
— Ліва сторона ряду — перший варіант, решта — другий. — Леся сіла за вчительський стіл.
Усі втупилися в зошити, а Олесь знову глянув на Ванька з Женьком і погрозив їм кулаком. Нова порція кульок полетіла в бік вчительського стола, але потрапила лише в дівчат на передніх партах.
— Леся Володимирівно, Соловейко й Дубовик кидаються! — скаржилася Оксана Журавель.
— Та чого одразу ми? Ми нічого не робили! — обурено вигукнув Ванько, підвівшись із місця. І в цю мить Олесь запустив у нього тугим паперовим комом.
— Ай! — скрикнув Ванько, схопившись за щоку. — Ось бачите…
— Пилипенко! — голосно сказала Лесенька, підвівшись. — Від тебе я такого не чекала. Давай щоденник. Двійка за контрольну! — Червона від злості, вона сіла й відкрила журнал.
Олесь похмуро підійшов до столу й поклав щоденник. Лесенька розмашисто написала в ньому зауваження. Повертаючи щоденник, сказала, щоб завтра до школи прийшли батьки.
— Як у школі? — спитав увечері батько.
— Нормально. Тебе Лесенька викликає.
— Що наробив? — насупився батько.
— Нічого, — буркнув Олесь.
— Нічого? За «нічого» не викликають. Розказуй.
— У нас сьогодні контрольна з математики. Ванько з Женьком почали обстрілювати Лесеньку… Лесю Володимирівну, — поправився Олесь. — Мені її шкода стало, і я відплатив, влупив Ванькові. Класна помітила, поставила двійку й вигнала з уроку.
— Хочеш сказати, постраждав невинно?
Олесь знизав плечима.
— Треба було одразу відправити тебе до діда, — зітхнув батько.
— Тату, я справді не винен. Не брешу. Не поїду я до діда! — гаряче заперечив Олесь.
— Пізніше вирішимо. — Батько відвернувся до телевізора, і Олесь зрозумів: сперечатися марно.
Але до канікул ще два тижні. Хлопець сподівався, що за цей час щось зміниться й батько передумає.
Наступного дня Олесів батько прийшов до школи під час обідньої перерви. У Лесеньки було «вікно». Вона сиділа у вчительській, перевіряючи зошити з тієї злополучної контрольної.
— Добрий день. Я Борис Михайлович Пилипенко, — представився він, увійшовши без стуку.
Лесенька поправила окуляри, які постійно з’їжджали з перенісся. Батько Олеся був високим, статним чоловіком літ тридцяти п’яти. Його чоловіча краса кидалася в очі, змушуючи жіночі серця калатати частіше.
— Леся Володимирівна Калина, класна керівниця вашого сина, — у свою чергу представилася вона, підвівшись. Чомусь зняла окуляри і тут же одягнула їхВони вийшли зі школи разом, і Лесенька більше ніколи не одягала окулярів.
