Все буде добре, сину…
“Олеженьку, сину, це мама,” — пролунав у трубці тихий голос.
Олега завжди дратувало, як мама наголошувала, що це вона дзвонить. Ніби він не впізнає її голосу. Скільки разів пояснював — на екрані відображається ім’я, тож він завжди знає, хто телефонує.
У мами був старий кнопковий телефон. Він купив їй сучасний смартфон, але вона відмовилася.
— Я вже стара для таких новинок. Краще подаруй… Мар’яні. Її донька таких подарунків не робить. Вона буде рада.
Мар’яна справді зраділа, швидко освоїла телефон. Олег подарував його не просто так — щоб у разі чого вона одразу ж подзвонила йому. І вніс свій номер у контакти.
— Мамо, я знаю, що це ти, — усміхнувся Олег. — У тебе все гаразд?
— Сину, я в лікарні.
По спині Олега пробіг мороз.
— Що трапилось? Серце? Тиск? — запитав він поспішно.
— Завтра робитимуть операцію. Грижа запалилася. Біль нестерпний.
— Чому ж раніше не подзвонила? Мамо, я завтра приїду, заберу тебе до міста. Тут і лікарні кращі, і хірурги чудові. Будь ласка, відмовись від операції! — заклопотано говорив Олег.
— Сину, не хвилюйся. Ти пам’яташ Андрія Миколайовича? Він дуже хороший…
— Мамо, послухай, я приїду вранці! — перебив Олег. — До того часу не погоджуйся на операцію! — він підвищив голос, бо мамин голос став ледь чутним.
— Не турбуйся. Все буде добре, сину. Я тебе люблю… — У трубці пролунали короткі гудки.
Олег глянув на екран. На темному тлі світилися цифри — десять хвилин по півночі.
Останні слова матері звучали глухо, ніби здалеку. Вона ніколи не дзвонила так пізно. Щось не так. Олег набрав її номер, але ніхто не відповів. Він намагався знову і знову — марно.
Олег підвівся від комп’ютера і глянув у вікно. Другий день йшов дощ із снігом. За нормальної дороги до села — п’ять годин, а в таку погоду вийде всі шість. Треба виїжджати зараз, щоб не гнати, але встигнути до операції. Хто знає, о котрій її призначили? Дорогу до села, напевно, розвезло. Але він їде не до села, а до райцентру, де знаходиться лікарня.
Олег вимкнув комп’ютер і почав збиратися. Виходячи з квартири, згадав, що не взяв зарядку. Повернувся, взяв її і знову вийшов у передпокій. «Якщо щось забув і повернувся, перед виходом глянь у дзеркало», — згадав він мамині слова. Олег подивився на своє відображення. Обличчя втомлене, погляд тривожний. «Мама сказала, що все буде добре, а вона ніколи мене не обманювала», — подумав він і вийшов.
У машині задумався — може, подзвонити Мар’яні? Вони з мамою сусідки, дружать сто років. Але він сам працює по ночах, а в селі лягають рано. Чому ж не подзвонила Мар’яна? Адже він ж попереджав її. Тривога знову повернулася. Двигун прогрівся, і Олег виїхав.
Скільки разів умовляв маму переїхати до нього. Квартира велика, місця вистачить. Але мама відмовлялася. «Сину, ти молодий, я тобі заважатиму. Мені і тут добре. Нікуди не поїду».
Ох, мамо, мамо… Чому раніше не подзвонила? Завжди боялася зайвий раз турбувати, бути для когось обузою.
Олег згадав їхню розмову. Тільки зараз зрозумів, що його насторожило. Якийсь дивний у неї був голос — глухий, ніби говорила через перешкоду. А останні слова ледь розібрав. І голос був винуватий. Напевно, подумала, що розбудила його серед ночі. Так пізно вона ніколи не дзвонила.
Грижа в неї давно, на погоду реагувала, боліла. Але мама тягла, не лягала поли ніж. То город садити треба, то врожай збирати, то Мар’яна застудилася — не може її кинути. Завжди знаходила виправдання.
А сам? Те ж саме. Живе недалеко, машина є, а навідати маму часу не знаходилось. Теж шукав собі причини.
Маму він пам’ятав доброю і лагідною. Але за справу й наругати могла, а то й відходити тим, що під руку попадеться. Не ображався, коли заслужено. Було це не часто, тому й пам’яталося яскраво.
Коли йому було шістнадцять, вперше прийшов додому під ранок. Мама не спала, чекала. Подивилася на нього розпаленого, розслабленого від поцілунків, суворо так глянула і сказала:
— Куди поспішав? А як одружуватися доведеться? Готовий? Бо потім жалкуватимеш. Іди спати, очі мої на тебе не дивляться. — І відвернулась.
Наступного дня вона навіть не дивилася в його бік. Олег пам’ятав — це було в тисячу разів гірше за крик. Потім, коли мама відійшла, запитав:
— Чого ти на мене напала? Всі гуляють. Ти хіба не гуляла вночі? Кохання, молодість і все таке.
Тоді мама розповіла, як саме в сімнадцять закохалася. Як цілувалася вночі під солов’їні співи. А коли завагітніла, коханий злякався і втік. Врятував її від ганьби Олеговий батько. Сказав, що це він із нею гуляв. Призначили весілля. Але незадовго до нього під час копання картоплі ставЯкби він знав, що ця ніч остання, він би ніколи не відпустив її руку.
