Все буде добре, сину…
Володю, сину, це мама, — почувся в трубці тихий голос.
Володимир завжди дратувався через те, як мати вважала за потрібне казати, що це вона дзвонить. Ніби він не міг впізнати її голосу. Скільки разів він пояснював, що на екрані зʼявляється імʼя того, хто дзвонить!
У матері був старий кнопковий телефон. Він подарував їй новий, сучасний, з тисячею функцій, але вона відмовилась.
— Я вже стара для таких іграшок. Краще віддай… Марії. Її донька їй такого не дарує. Вона буде радий.
Марія зраділа, швидко освоїла телефон. Володимир подарував його не просто так, а з розумом: якщо щось станеться з матірʼю, Марія одразу йому подзвонить. Він сам записав свій номер у телефон.
— Мамо, я знаю, що це ти, — усміхнувся Володимир. — У тебе все гаразд?
— Сину, я в лікарні.
По спині Володимира пробіг холодок.
— Що сталося? Серце? Тиск? — почав гаряче розпитувати він.
— Мені завтра робитимуть операцію. Грижа запалилась. Біль не витримати.
— Чому ж ти раніше не подзвонила? Мамо, я приїду завтра, заберу тебе до міста. Тут і лікарні кращі, і хірурги гарні. Будь ласка, відмовся від операції!
— Сину, не хвилюйся. Ти памʼяташ Івана Михайловича? Він дуже хороший…
— Мамо, послухай мене, я приїду вранці, — перебив її Володимир. — До того часу відмовся.
Він кричав, бо голос матері став ледве чутним.
— Не хвилюйся. Все буде добре, сину. Я люблю тебе… — У трубці пролунали короткі гудки.
Володимир подивився на екран. На чорному тлі світилися цифри: дванадцять хвилин по півночі.
Останні слова матері звучали ніяк, немов здалеку. Вона ніколи не дзвонила так пізно. Щось було не так. Він набрав її номер — ніхто не відповів. Набирав знову і знову — даремно.
Володимир встав від компʼютера, глянув у вікно. Другий день йшов дощ із снігом. За нормальної дороги до села пʼять годин, а в таку погоду всі шість. Треба виїжджати негайно, щоб не гнати, але встигнути до операції. Хто знає, коли вони почнуть… Дорогу до маминого села точно розвезло. Але ж він їде не в саме село, а до лікарні в райцентрі.
Він вимкнув компʼютер, почав збиратися. Виходячи з квартири, згадав, що не взяв зарядку. Повернувся, схопив її. «Коли забув щось і вертаєшся, подивися у дзеркало», — згадав він мамині слова. Володимир глянув на своє відбиття. Обличчя втомлене, погляд тривожний. «Мама сказала, що все буде добре, а вона ніколи мене не обманювала», — подумав він і вийшов.
Вже в машині задумався: чи не подзвонити Марії? Вони з матірʼю сусідки, дружать сто років. Але він працює по ночах, а в селі сплять рано. Але чому не подзвонила Марія? Він же попереджав їВолодимир вмикнув замітку на телефоні: “Подзвонити Марії”, і поклав його на панель, почуваючи, як у грудях щось стиснулося від думки, що мати, навіть після свого останнього дзвінка, все ще намагалася його врятувати від самотності.
