У дитинстві мій молодший брат завжди був яблуком ока для мами й бабусі інакше й не скажеш! Всі навколо ним захоплювалися: іграшки найкращі, цукерки домашні, пиріжки пухкі, навіть смородина у нього була найсолодша. А я? Я була мов тінь ніби господарка у власному домі. Мене частенько забували, лишали після нього прибирати, застеляти ліжко, навіть сніданок готувати тільки йому. Образливо, скажу чесно! Я почувалася як хатня дівчинка, яка носиться з його забаганками, немовби з тарілкою борщу по всім кімнатам.
Ця “гра” мені неабияк допікала, особливо враховуючи, що мама мала досвід невдалого шлюбу з чоловіком-тираном, після чого розлучилася. А тут ростить такого ж чоловіка й не бачить цього! Як тільки я намагалася тихо бунтувати або заявити про свої права, мене одразу глушили аргументами на рівні: Не заводься, Тетянко, ти ж старша, повинна слідкувати!. Сумно згадувати своє останнє шкільне літо, коли я готувалася до ЗНО, а мама з бабусею дзвонили мені кожні пять хвилин то нагодуй брата, то знайди йому носки. “Твій брат це найважливіше!”, розповідали. Про мої потреби, звісно, забували. Проте завдяки власній впертості я здала іспити, хоча роботи було хоч греблю гати.
Перед вступними екзаменами до університету бабуся взагалі вирішила, що дівчатам знання ні до чого. Казала: Нащо та наука, Іванко? Он краще гарного чоловіка шукай, дітей народжуй, господарство веди!. Але я виявила характер, закінчила університет і врешті решт вирішила: з мене досить! Настав час покинути дім. Сумлінної опіки над братом з мене вистачило. Мама з бабусею, звісно ж, були розлючені бабусі навіть довелося залишити роботу, щоби доглядати золотоносного онука.
Піти з дому було нелегко, зате інакше я просто перетворилася б на хатню робітницю із зарплатнею два пси та три вареники на день. Своє життя я вирішила побудувати так, аби мою цінність не просто помічали, а поважали й нормально оплачували… хоча б у гривнях, а не смородині.
