Памятаю, як у дитинстві моя молодша братик Данило завжди був улюбленцем у мами й бабусі Оксани. Вони так його обожнювали, крутились навколо нього, а я залишалась на задньому плані. У нього завжди були найкращі іграшки, найсмачніші цукерки, пиріжки, ягоди усе найкраще. А я тільки прибирала за ним, стелила йому ліжко й готувала сніданки. Так образливо було, наче я у нього робітниця, постійно бігала, виконуючи всі забаганки.
Я дуже переймалась через це, особливо знаючи, через що пройшла мама в минулому, коли її чоловік із нею навмисне поводився погано й вона подала на розлучення. І от зараз вона виховує такого самого хлопця! Коли я пробувала щось сказати, протестувати, мене зразу затикали й моя роль залишалась незмінною. Добре памятаю той важкий рік в одинадцятому класі: готувалась до ЗНО, а мама з бабусею дзвонили мені чи не кожні пять хвилин, кричали, щоб я все кидала й бігла годувати Данила. “Братик найголовніше”, казали вони, ставлячи його потреби на перше місце. Через старанність мені вдалось скласти ЗНО, але роботи було просто купа…
Коли почала готуватись до вступу у вуз, бабуся Оксана взагалі почала ставити під сумнів, чи треба дівчині навчатися. Казала, треба думати про сімю, про дітей, про ведення господарства. Але я вперто йшла до цілі й таки закінчила університет. Тоді мені остаточно набридло тягнути на собі халепи й я вирішила поїхати з дому. Стала самостійною, не хотіла більше бути відповідальною за брата. Мама й бабуся були розлючені, особливо бабуся їй довелось навіть звільнитись із роботи, щоб доглядати онука.
Знаєш, цей крок був непростим, але необхідним для мого особистого спокою й розвитку. Я зрозуміла: заслуговую більшого, ніж бути прислугою у своєму ж домі. Тепер прагну жити так, щоб мою цінність і силу справді помічали та цінували.
