Все буває
Оксана прокинулась за кілька хвилин до дзвінка будильника. Полежала, налаштовуючись на новий день, такий самий, як учора, тиждень, місяць, рік тому. Усе йшло рівно в її житті, за заведеним порядком, без сюрпризів.
Хоча ні, кілька років тому син влаштував їй та чоловікові несподіванку. Вступив до університету і оголосив, що хоче жити окремо. Як вона переживала, відмовляла. Але він погрожував кинути навчання та піти до армії. Що робити? Змирилися, навіть допомагали йому з квартирою. Після закінчення університету син почав працювати і відмовився від допомоги батьків.
Оксана обережно встала, щоб не розбудити чоловіка, і пішла на кухню. Незабаром по квартирі поплив аромат свіжозвареної кави, справжньої, а не розчинного сурогату.
Коли на кухню зайшов чоловік, пахнучи гелем для душу, на столі його чекала чашка з димлячою кавою та тарілка з бутербродами. Омлетів та каш він не визнавав. Мовчки поснідав, так само мовчки пішов.
“Запізнюся, сьогодні засідання вченої ради”, — кинув він із передпокою.
Оксана вийшла до нього, поправила краватку і комір сорочки, змахнула невидиму пилинку з плеча, ніби нанесла останній, найважливіший мазок на картині. Це був своєрідний ритуал, з тією різницею, що взимку вона поправляла на ньому шарф, а влітку краватку. І завжди змахнула невидиму пилинку з піджака, пальта чи кожуха, залежно від пори року.
Після того, як чоловік пішов, Оксана привела себе до ладу, випила чаю з лимоном і сіла за ноутбук. Вона працювала вдома, перекладала статті та книги з англійської та французької.
Робота йшла легко, книга їй подобалася. Оксана час від часу звірялася зі словниками, підбираючи правильні значення слів. Від роботи її відірвав телефонний дзвінок.
“Оксано Романівно, добрий день. Це Віра Іванівна з кафедри”, — представилася в трубку.
Почувши безколірний голос викладачки з кафедри чоловіка, Оксана одразу уявила високу, плоскогруду, некрасиву жінку років сорока п’яти.
“Добрий день. Що трапилося? З Ярославом Івановичем?” — зхвилювалася вона.
“Ні, з ним усе гаразд”. Жінка зробила паузу. “Мені потрібно з вами поговорити. Я тут ненароком опинилася поруч. Може, завітаю за п’ять хвилин? Вам зручно?”
“Так, звісно”, — відповіла Оксана, дивуючись, як викладачка опинилася поруч під час навчального дня.
Рівно через п’ять хвилин у двері подзвонили. Оксана відчинила і впустила гостю.
“Чаю, кави?” — запропонувала вона.
“Не треба. У мене мало часу. Виникла вільна пара, от я й…”
Вони пройшли у кімнату й сіли на диван.
“Слухаю вас”, — сказала Оксана.
“Мені неприємно вам говорити, але й мовчати не можу. Ваш чоловік зустрічається зі студенткою, милою дівчинкою років двадцяти. Живе з матір’ю-інвалідом”, — почала Віра Іванівна.
“Звільніть мене від подробиць”.
“Добре. Я випадково почула його розмову по телефону. Коротше, ця студентка чекає дитину. І ваш чоловік сказав їй, що не кине, допоможе…”
Оксана мовчала. Через хвилину, не дочекавшись питань, жінка продовжила.
“У нього й раніше були інтрижки. З Оленою Олександрівною, нашою викладачкою, з Марійкою з кафедри соціології… Вибачте, але далі мовчати не можу. Тепер ось ця двадцятирічна студентка.
Пам’ятаєте, три місяці тому він мав летіти на конференцію до Німеччини? Так ось, він нікуди не літав. Зняв будиночок на базі відпочинку під містом і три дні провів із нею”.
“А ви як про це дізналися?” — Оксана не вірила жодному слову. Помста некрасивої старої діви.
“Ви мені не вірите. Думаєте, стара діва заздрить, хоче і вам життя зіпсувати”, — ніби прочитавши її думки, сказала Віра. “Погодьтеся, це погано. А якщо всі дізнаються? Він на тридцять років її старший, не в батьки, а в дідусі їй годиться. Це ж смішно”.
Оксана отямилася.
“Дякую, я вас зрозуміла. Якщо у вас усе…”
“Так-так, я йду”, — підвелася з дивана Віра.
Оксана провела гостю і довго сиділа, втупившись у одну точку. Працювати більше не могла. Занадто довго тривав спокій у їхньому житті. Чогось подібного вона очікувала. Ну ладно викладачки, але студентка… Як він міг?
Колись батько привів до них додому незграбного хуІ в той момент Оксана зрозуміла, що тепер усе буде по-новому.
