Оксано Петрівно, лиш гляньте на цю красень! — Світлана Іванівна розмахувала перед сусідкою телефоном, де спливаючі фотографії наче випливали з екрану й пливли повітрям. — Оце наша нова дача, а ось синкова машина — уявите, яка дорога! А тут онучка на фортепіано грає, в музичній школі вчиться!
— Так, так, дуже гарно, — ківтала Оксана Петрівна, стоячи біля поштових скриньок і перебираючи листи. — Та я кваплюся, Світочко, пробачте…
— Та куди квапитесь? Ми ж сусіди стільки літ, а побалакати не коли! — Світлана не вгамовувалась. — А оце ми з чоловіком у Туреччині відпочивали минулого місяця. П’ятизірковий готель, усе включено! А ви коли востаннє відпочивали?
Оксана Петрівна зітхнула й повернулась до сусідки. В її сірих очах миготіла втома.
— Мені не
А фіалки на підвіконні тим часом повільно звивались у чудернацькі спіралі, ніби намагаючись дотягнутись крізь товщу скла до тих далеких сонць, де жили її діти, але часу лиш пливли, так само безмовно та неминуче, поки одиноке серце Маріни Пилипівни не стало схожим на пересохлу квітку чекання біля неробучого телефону.
