Про те, що Тарас має приїхати, все наше село під Полтавою вже обговорювало на кожній лаві ще з весни. Дівчата наче до вишиванкового конкурсу готувалися: у кого коса найтовстіша, у кого вії довші, а хто й у перукарку в Кременчук їздив. А Мирослава сирітка, що їй ті дівочі секрети? Як була, так і лишилася природна, але з оком хитрим! І треба ж: саме в неї і закохався столичний красень.
Як заздрили тоді Мирославі таке щастя впіймала! Щойно Тарас на ринку у хліб пішов дівчата одразу всі стежки перебігли, борщ варити кинулись і пиріжками пригощати. Бо ж хлопець гарний, плечистий, високий, очі сині, ще і зі Львова. А освіта аж із Європи, не абищо! Батьки власники кількох магазинів, гривні рахують пачками.
А дід Панас у родині авторитет колишній агроном, багатьох дітей у люди випустив. Тепер от правнуків дожидає, а сусідкам плітки розносить про успіхи своїх.
Про те, що Тарас навідається, весь хутір вже мав план! Дівчата нові вінки сплітали, а Мирослава навіть у дзеркало не часто заглядала. Але саме її Тарас одразу запримітив без жодної шпильки в косі.
Шкода дівчат: і танцювали-стрибали, і вареники ліпили, а Тарас і дивиться тільки на Мирославу. Повертався з відпустки, забрав її із собою. Дід Панас ще наказав:
Донечко нелегка доля випала, ти вже бережи.
Тарас погодився, наче клятву дав.
Життя в місті не таке, як у селі: всюди трамваї дзвенять, люди кудись біжать. Та Мирослава вірила: Тарас буде її любити так само, як у полі маківку гладив. Поки до весілля мандрували, було багато турбот і трішки романтики.
Але після весілля Тараса ніби підмінили. Почав свою милу жінку немов би соромитись. Свекруха, пані Лариса Петрівна, на кожному слові, мов та Берегиня з мечем: не так борщ, не такі вишиті сорочки, у підлозі теж щось не те знайшла. У двокімнатній квартирі від неї не сховаєшся! Роботу знайти не змогла Тарас і так дозволу не давав.
Та скільки ти там у бухгалтерії заробиш? Сиди вже вдома, сміявся.
Мирослава сиділа. Коли завагітніла, чоловік аж не стрибав з балкона. Здавалося, все збіглося докупи: свекруха помякшала, на сина свариться щоб дружину шанував, до борщу не присікується. Але сталося горе дитину не вдалося зберегти. І от тоді почалося…
Ти ні туди, ні сюди, ні з розумом, ні зі здоровям. Хіба що лице симпатичне але яка з нього користь? тяжко зітхала свекруха, кожен раз додаючи солі. А Тарас лише поблажливо посміхався.
Друга вагітність уже щастя не принесла. Турбота десь поділась, а натомість зявилось роздратування через її животик. Спати стали окремо, Тарас додому ледь зявлявся, а якщо і заходив тихцем, аби не дай Бог не зустрітися.
Мирослава плакала щоночі. Нікуди ж подітися, притулку нема, а свого ангелика не хоче такій долі, як у себе. Образу не видавала бо ж на сімю трималась.
Навіть у пологовий будинок їхати довелося самій викликати швидку Тарас десь загубився у вечірніх кавярнях Львова. Народила, не подзвонила, не знала куди повертатися. А на подвірї машина з кольоровими кульками! Мирослава вже обрадувалась, що це чоловік приїхав, а там лише свекруха та дід Панас з квітами стоять.
Дякую, внучечко, найкращий подарунок у світі правнучка, аж засяяв дід. А свекруха, вся така ница-стримана, очей з дитини не зводить, біля внучки крутиться, лише пиріжки з маком підкладає.
Дома на столі улюблений пиріг Мирослави, ще й узвар, як треба.
Не гадала я, що мій син такий легковажний, бурчить Лариса Петрівна, Таку жінку й дитину лишив! Але нічого, ми й самі проживемо. Я його з квартири випишу, хай у гуртожитку під львівською ратушею ночує. Бо, знаєш, не одна ти в нього могла б бути!
А як назвемо? питає дід Панас, Може, Марічкою як твою маму?
Мирослава тільки тут розплакалася, не тримаючи вже сліз. А свекруха по голові плескає:
Не переймайся, дочко! Ще побачиш щастя, ти ж така гарна матуся. А він сам не розгледів, яку перлину втратив.
Я в село повернуся, хлипає Мирослава, Нам там затишніше буде.
Правильно, підтримав дід, Я вам поможу. Разом виховаємо красуню!
***
Минає два роки, Мирослава вже і забула, як воно гірко ображатися. А тут Петро, хлопчина з сусідньої вулиці, посватався. Ще донедавна Мирослава й не глянула б у його бік, а тепер хоче одного: щоб любив і не дозволяв в образу.
Виходь за мене! Де ще знайдеш такого добряка? Ти мене з дитинства знаєш! сміється Петро.
А раптом Тарас повернеться? раптом дехто шепоче.
Не повернеться, рішуче відказала Мирослава, та й не люблю його вже.
От і добре! дід Панас озирається на печиво, Будемо готуватись до весілля!
***
На весілля приїхала і Лариса Петрівна.
Петре, як ти ставишся до Мирослави? бурчить свекруха, Доїхати додому з роботи автобусів нема, колготки у Марічки не прасовані!
Хто ви така? обурився Петро.
Свекруха, гордо стоїть Лариса Петрівна.
Було таке, перехопив Петро, а тепер я за сімю відповідаю.
Ну годі вам, засміялася Мирослава, у нас свекрухи як вареники: попередні, але всі свої!
Я просто переживаю, аби не заборонили бачитися з онукою, розгубилася Лариса Петрівна.
Приїжджайте, коли душа забажає, спокійно відповів Петро, тільки вчитись життя нас не треба самі якось дамо раду!
Мирослава глянула на Петра і подумала: «Оце вже справжній чоловік, у образу не дасть!» і так від душі всміхнулася.
