У невеличкому містечку, затиснутому між похмурими горами та сивими полями, де осінь пахла вогкістю і журбою, життя плило повільно, як річка в низині. На околиці, у будинку, що тонув у тіні старих лип, мешкала Олеся. Її доля здавалася казкою: заможні батьки, просторий маєток, турботлива тітка Марія, яка замінила їй матір. Але за цією ідилією ховалася тінь, готова розбити все у будь-яку мить.
— Вже два тижні копаєшся у їжі, закохалася чи що, Олесю? — питала Марія, витираючи руки об фартух.
— Так, є один хлопець, — зізналася Олеся, червоніючи. — Вчиться на іншому факультеті, симпатичний, але наче мене не помічає. Не знаю, як підійти.
— Не смій перша лізти! — насупилася Марія. — Дівчині не годиться бігати за хлопцем. За нашого часу…
— Ой, тітко Марю, не починай про ваш час! — засміялася Олеся, допиваючи каву. — Гаразд, я побігла, сьогодні не можу спізнитися. Викладач строгий, вижене з лекції.
— Біжи, біжи, — Марія перехристила її й зачинила двері, зітхнувши з тривогою.
Олеся зростала в достатку, не знаючи відмови. Батьки, зайняті справами, доручили її виховання тітці Марії, старшій сестрі матері. Усі звали її Марією Павлівною, але Олеся — тітко Марю. Вона була доброю, але суворою, вчила дівчинку життю, наче відчувала, що доля буде не завжди ласкавою.
У Марії була своя біль. Колись у селі вона вийшла заміж за лісника Григорія. Любов була короткою — через рік він зник. Казали, потонув у болоті. Його шукали, але не знайшли. Марія залишилася сама, без чоловіка та дітей. Хотіла піти в монастир, але передумала: «Яка з мене черниця? Ще молода, та й язик за зубами не тримаю». Залишилася в селі, поки сестра Людмила не покликала її до міста.
— Марко, переїжджай до нас, — умовляла Людмила. — Ми з чоловіком на роботі, за Олесею подивишся, по домоту допоможеш.
— Ох, Людо, з радістю! — відповіла Марія. — Гриньо був добрий, я за нього всі сльози виплакала. Боюся, у селі з туги зів’яну. Заміж більше не хочу. Підемо, всю роботу на себе візьму.
Так Марія стала частиною їхньої родини, називаючи себе доморобницею. Вона готувала з душею, доглядала за садом, садила квіти. Олеся була для неї як дочка. Водила її до школи, купувала ляльки, шила сукні. Дім був сповнений затишку, але Марія вчила Олесю: «Призвичайся до праці, Олесю. Сьогодні все є, а завтра — хто знає? Навчися готувати — це жіночий козир. Коли готуєш з душею, чоловіка до себе притягуєш».
— А в тебе є секрети? — цікавилася Олеся.
— А то ж! У кожної господині свої, — посміхалася Марія.
Олеся закохалася в Данила, високого хлопця з сусіднього факультету. Вона думала, що він її не помічає, але помилялася. В університеті всі знали, що Олеся з заможної родини. Данило, син самотньої матері, був чарівним, але простим. Марія одразу відчула підозру, коли Олеся повернулася додому сяюча.
— Тітко Марю, він мене помітив! — скрикнула вона. — Після пар гуляли, він частував морозивом.
— Хитрий, знає, що дівчата люблять солодке, — нахмурилася Марія. — Приведи його, подивлюся.
Через місяць Данило прийшов у гості. Марія нагодувала їх, уважно спостерігаючи за гостем. Коли він пішов, Олеся підбігла до неї: «Ну як він тобі? Правда класний?»
— Ладний, — сухо відповіла Марія. — Але не твій. Очі у нього жадібні, щойно увійшов — одразу все оглянув. Заздрість у ньому, Олесю. Не пара він тобі.
— Ой, тітко Марю, видумуєш! — образилася Олеся. — Це моя справа, з ким бути!
Марія зітхнула, хвилюючись за дівчину. «Нехай кохає, — думала вона. — На своїх помилках навчиться».
Її передчуття збулися. Через чотири місяці в Олесі зник золотий перстень. Крім Данила, у будинку чужих не було. Олеся мовчала, не сказавши батькам, але зізналася тітці.
— Я ж казала, він узяв, — сказала Марія. — Треба заявити.
— Не треба, — благала Олеся. — Батькам не скажемо, хай не засмучуються. Це наша тайна. Із Данилом усе зрозуміло.
Вона спитала його: «Я знаю, це ти взяв перстень. Більше нікому». Данило спалахнув: «Ти що, з глузду з’їхала? Потрібен мені твій перстень!» Вони посварилися й розійшлися. Марія втішала Олесю, радіючи, що та уникнула лиха.
На передостанньому курсі Олеся зустріла Олега на дні народження подруги Насті. Вони одразу сподобалися один одному й почали зустрічатися. Настя порадила: «Не запрошуй його додому, Олесю. Перевір, чи любить він тебе чи твої гроші. Зустрічайтеся в мене». Олеся так і зробила. Олег, який уже працював, водив її до театру, даруОлег був уважним та добрим, але Марія, подивившись йому в очі, знову похитала головою: «Ні, Олесю, це не твій шлях».
